Програма

Міністерство освіти і науки України

ПРОГРАМА

Українська  мова

для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання

(зі змінами, внесеними у 2015 році)

 (5-9 класи)

Київ – 2015

Пояснювальна записка

Програму  з української мови для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання розроблено на основі Закону України "Про загальну середню освіту" й нового Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти (постанова Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 р. № 1392), який ґрунтується на засадах компетентнісного, особистісно орієнтованого й діяльнісного підходів до навчання, що зумовлює чітке визначення результативного складника засвоєння змісту базової й повної загальної середньої освіти.

Компетентність сьогодні вважається передумовою успішної самореалізації випускника в суспільстві й передумовою розвитку самого суспільства, адже компетентнісний підхід передбачає  активну участь школярів у процесі навчання, зокрема, широке використання самостійної роботи, а також роботу в парах, невеликих групах, проектну діяльність, тобто спрямування освітнього процесу на формування й розвиток ключових і предметних  компетентностей  особистості.

Навчальний предмет «Українська мова» посідає особливе місце серед шкільних предметів, бо є не лише об’єктом вивчення, а й засобом навчання, а отже, і потребує рішучішого переорієнтування процесу оволодіння учнями знаннями про мову й формування мовних, мовленнєвих умінь і навичок до повноцінного засвоєння всіх ліній змісту мовної освіти, визначених Державним стандартом, – мовленнєвої, мовної, соціокультурної і діяльнісної (стратегічної). Саме ці лінії формують комунікативну компетентність особистості, сприяють розвиткові національної самосвідомості,  патріотичному, морально-етичному та естетичному вихованню учнів. Відповідно до цього  в 5-9-х класах  формуються мовна, мовленнєва, соціокультурна й діяльнісна компетентності як складники комунікативної компетентності.

На відміну від інших шкільних предметів, для яких комунікативна компетентність є ключовою, для мовних курсів вона є водночас і ключовою, і предметною, що формується в школярів у процесі навчання мови, зокрема української, і передбачає сформованість в учнів умінь в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо).

Результатом такого процесу є формування  загальної компетентності людини, що є сукупністю ключових компетентностей, інтегрованою характеристикою особистості, яка має сформуватися в процесі навчання й містити знання, уміння,  ставлення, досвід діяльності та особистісні поведінкові моделі. Визначальною ознакою цього підходу є зміщення акцентів на готовність учня застосовувати здобуті знання й набуті вміння й навички для розв’язання проблем, що виникають у реальному житті.

У програмі  враховано державний статус української мови, її суспільні функції, взято до уваги специфіку навчального предмета, що має виразні інтегративні функції, здатність справляти  різнобічний навчальний, розвивальний і виховний впливи на учнів, сприяти формуванню особистості, готової до активної, творчої діяльності у всіх сферах життя суспільства, формувати навички самостійної навчальної діяльності, самоосвіти й самореалізації; ураховано сучасні організаційні форми, методи й технології навчання української  мови в загальноосвітніх навчальних закладах.

Основна мета навчання української мови  полягає у формуванні націо­нально свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами української  мови — її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетентності. Зазначена мета передбачає  здійснення навчальної, розвивальної й виховної функцій освітнього змісту навчального предмета.

Відповідно до поставленої мети головними завданнями навчання української мови в основній школі є:

-            виховання стійкої мотивації й свідомого прагнення до вивчення української мови;

-            формування в школярів компетентностей  комунікатив­но доцільно й виправдано користуватися засобами мови в різних жит­тєвих ситуаціях і сферах спілкування, дотримуючись норм українського етикету;

-            ознайомлення з мовною системою й формування на цій основі   базових лексичних,  граматич­них,  стилістичних­­­,    орфоепічних і правописних умінь і навичок; здатності учня до аналізу й оцінки мовних явищ і фактів;

-            формування вмінь розрізняти, аналізувати, класифікувати мовні факти,  оцінювати їх з погляду нормативності, відповідності ситуації та сфері спілкування; працювати з текстом, здійснювати пошук інформації в різноманітних джерелах, здатності передавати її  в самостійно створених  висловлюваннях різних типів, стилів і жанрів;

- формування духовного світу учнів, цілісних світо­глядних уявлень, загальнолюдських ціннісних орієнтирів, тобто прилучення через мову до культурних надбань українського народу і людства загалом.­­­­

Пріоритетною ідеєю  курсу української мови в основній школі є забезпечення інтенсивного мовленнєвого та інтелектуального розвитку учнів. Володіння українською мовою, уміння спілкуватися, домагатися успіхів у процесі  комунікації є тими характеристиками особистості, які здебільшого визначають досягнення людини  практично в усіх  галузях життя, сприяють її  успішній адаптації до мінливих умов сучасного світу.

  Навчальний матеріал основної школи розподіляється  відповідно до курсів української мови для  5, 6, 7, 8 і 9 класів разом з вимогами до рівнів мовленнєвої, мовної, соціокультурної й діяльнісної  компетентностей  учнів зазначених класів.

Кожен із курсів для певного класу складається з чотирьох змістових ліній (мовленнєвої, мовної, соціокультурної й діяльнісної, або стратегічної), які подаються у формі таблиць.  У мовленнєвій і мовній змістових лініях основними є три колонки:  в одній з них подано зміст навчального матеріалу, а в двох інших відповідно –  вимоги до рівнів мовленнєвої, мовної, соціокультурної й діяльнісної  компетентностей  учнів і кількість годин, що виділяється на вивчення певної теми.

   Зміст мовленнєвої змістової лінії викладається за принципом структурної систематичності, що передбачає поступове ускладнення й поглиблення мовленнєвознавчих понять і   формування  на їх основі  вмінь і навичок у всіх видах мовленнєвої діяльності  (аудіативних, читацьких, текстотворчих).

Зміст  мовної змістової лінії подається за лінійним принципом, що доповнюється реалізацією системи міжпредметних і внутрішньопредметних зв’язків, які зумовлюють систематичне й різнобічне збагачення словникового запасу й граматичної будови  мовлення учнів лексико-фразеологічними, граматичними, стилістичними засобами, удосконалення мовних і мовленнєвих умінь і навичок,  умінь  користуватися різними  лінгвістичними словниками.

 Зазначені дві змістові лінії (мовленнєва й мовна) є основними, які визначають безпосередній предмет навчання, його структуру, супроводжуються вимогами до рівня мовленнєвої й мовної компетентностей учнів, кількістю годин, що виділяються на їх засвоєння, а дві інші (соціокультурна й діяльнісна (стратегічна) є засобом  досягнення основної освітньої мети навчання української мови в основній школі.

Вимоги до засвоєння змісту мовленнєвої й мовної змістових ліній є спеціальними. Саме вони містять критерії, за якими визначається рівень навчальних досягнень учнів з предмета. А вимоги до соціокультурної й діяльнісної змістових ліній мають загальний характер, що підпорядковуються освітнім завданням перших двох змістових ліній, тому їх виконання контролюється опосередковано, через вимоги до засвоєння мовного й мовленнєвого компонентів змісту програми. Водночас володіння цими загальними вміннями  й навичками є важливою умовою формування  в учнів соціокультурної, діяльнісної компетентностей, які є одними зі складників комунікативної компетентності, умовою  й показником загального  особистісного розвитку школярів.

Комунікативно-функційний підхід, що лежить  в основі навчання української мови, пріоритетним передбачає  розвиток умінь і навичок мовленнєвої діяльності, а робота над мовною теорією, формування знань і вмінь  з мови підпорядковується завданням розвитку мовлення. Тому зміст програмового матеріалу  в кожному класі розпочинається мовленнєвою змістовою лінією.

Отже, призначення мовленнєвої змістової лінії полягає в забезпеченні цілеспрямованого формування й удосконалення вмінь і навичок в усіх видах мовленнєвої діяльності – аудіюванні, читанні, говорінні, письмі на основі засвоєння мовленнєвознавчих понять, визначених у рубриці «Відомості про мовлення», оволодіння  базовими вміннями й навичками використання мови в життєво важливих для певного віку сферах й ситуаціях спілкування (рубрика «Види робіт») (мовленнєва компетентність).

 Реалізація її змісту здійснюється як на спеціальних уроках з розвитку мовлення, так і на уроках засвоєння основ науки про мову, що дає змогу зробити процес формування мовленнєвої компетентності  учнів   ефективнішим.

Призначення  мовної змістової лінії  здійснюється в процесі засвоєння учнями системних знань про мову й формування на їх основі  відповідних умінь як засобу пізнання, спілкування, самовираження  людини (мовна компетентність).

Соціокультурна змістова лінія є засобом опанування національних,  загальнолюдських культурних і духовних цінностей, нормами, які регулюють стосунки між поколіннями, статями, націями, сприяють естетичному й морально-етичному розвиткові особистості, органічному входженню її в соціум. Змістове наповнення цієї змістової лінії здійснюється на основі відбору соціокультурних   відомостей  освітніх галузей «Мови і літератури», "Суспільствознавство", "Мистецтво", а також інших освітніх галузей. Ця змістова лінія передбачає  добір, опрацювання й конструювання тематично й стилістично орієнтованих текстів, що забезпечать розвиток комунікативних умінь і навичок (соціокультурна компетентність). Окремо години на реалізацію цієї змістової лінії не виділяються.

Роль діяльнісної (стратегічної) змістової лінії виявляється у формуванні мотивації навчання, здатності організовувати свою працю для досягнення результату, дає змогу вибудувати  цілеспрямовану лінію поведінки для успішного виконання певного завдання;  удосконаленні загальнонавчальних умінь, оволодінні творчими, естетико-етичними вміннями, які визначають успішність мовленнєвої діяльності. Загальнонавчальними вміннями передбачено: загальнопізнавальні вміння (зокрема інтелектуальні, інформаційні),   наприклад,  виділення в об’єктах  ознак і властивостей, знаходження  серед них основних,   другорядних; порівняння й зіставлення, аналіз, синтез, узагальнення, оцінювання, класифікація;  здійснення  бібліографічного пошуку, уміння здобувати  інформацію з різноманітних джерел, робота з текстом тощо;  організаційно-контрольні (володіння способами організації навчальної діяльності (планування, розподіл роботи над певним завданням на етапи, оцінювання проміжних і кінцевих результатів, здійснення відповідних корективів тощо) (діяльнісна компетентність).

Реалізація цієї змістової лінії відбувається у процесі  роботи над опрацюванням навчального матеріалу мовної, мовленнєвої й соціокультурної змістових ліній, а також використання засвоєного інтелектуально-операційного  й ціннісного змісту інших  навчальних предметів. Окремо години на реалізацію діяльнісної змістової лінії теж не виділяються.

            Особливістю змісту пропонованої програми є систематичне використання в процесі опрацювання мовної змістової лінії внутрішньопредметних зв’язків: 1)  з лексикою, фразеологією, прислів’ями й крилатими висловами; 2) з граматикою (морфологією й синтаксисом); 3) з культурою мовлення й стилістикою; 4) з  текстом. Реалізація саме цих зв’язків визначає спрямування мовленнєвого розвитку школярів.

Здійснення практично на кожному уроці внутрішньопредметного  зв’язку із лексикою й фразеологією, прислів’ями, приказками й крилатими висловами забезпечує можливість послідовно збагачувати мовлення учнів цими  необхідними засобами. Важливе значення має також послідовне урізноманітнення граматичної будови мовлення школярів на рівні слова, словосполучення й речення. Загальновизнаною є й потреба в тому, щоб мовлення учнів було  правильним не лише в правописному аспекті, а й стилістичному, а також в аспекті мовленнєвої культури. При цьому всі означені рівні та аспекти розвитку мовлення школярів можуть повноцінно реалізуватися лише  за умови, якщо вони актуалізуються на найвищому рівні – рівні тексту. Саме на цьому рівні здійснюється вдосконалення  вмінь досягати комунікативних цілей, тобто того, що має безпосередній вихід на мовленнєву практику.

Не менш важливим у навчанні мови є застосування міжпредметних зв’язків. Вони забезпечують інтеграцію мови з іншими предметами, активно впливають на розвиток інтелектуальних і моральних якостей особистості, її свідомості й мислення, комунікативних умінь і навичок.

У зв’язку з цим структурування змісту навчання української мови, як на рівні навчальних програм, так і підручників, з урахуванням зазначених внутрішньо- і міжпредметних зв’язків дає змогу нейтралізувати недоліки традиційної лінійної систематизації й викладу навчального матеріалу в  програмах і підручниках, забезпечує можливість систематичного й різнобічного мовленнєвого розвитку учнів протягом усього періоду навчання в загальноосвітньому навчальному закладі.

Добір навчального матеріалу й організація вивчення української мови в основній школі  здійснюється на основі застосування й поєднання  основоположних дидактичних і методичних принципів, що наводяться  нижче.

 Зокрема  принцип взаємозв’язку навчання, виховання й розвитку передбачає наявність у  змісті й  процесі навчання української мови таких елементів, які забезпечують гармонійну реалізацію визначених цим принципом основних загальноосвітніх функцій навчального предмета. Так, окрім навчальної функції, що є провідною, добором системи текстів, тематично визначених соціокультурною змістовою лінією, а також системою передбачених програмою усних і письмових висловлювань має здійснюватися цілеспрямоване  патріотичне, морально-етичне, екологічне, естетичне виховання учнів, які, зокрема, мають засвоїти, що на них лежить глибока відповідальність за збереження, подальший розвиток української мови й культури як перед нашим народом, так і перед іншими націями світу, а також глибоко усвідомити, що їхня мовленнєва діяльність обов’язково має бути  носієм добра, а для цього потрібно виробляти звичку оцінювати її з погляду відповідності загальнолюдським моральним нормам і естетичним критеріям. При цьому розвивальний вплив під час сприймання чужого мовлення й створення власних висловлювань буде тим вищий, чим послідовніше актуалізуватиметься зміст діяльнісної змістової лінії програми й чим активнішою буде участь учнів у цьому процесі.

Принцип демократизації й гуманізації навчання мови полягає в здійсненні методики партнерського співробітництва вчителя й учня задля досягнення визначеної програмою й прийнятої обома суб’єктами навчання освітньої мети. Це означає, що вчитель будує стосунки з учнями й учні між собою  на основі толерантності, взаємної  довіри, теплоти, сердечності, високо поціновує й заохочує щирі прояви інтелектуальної й емотивної  діяльності школяра, що знаходять відображення у таких категоріях, як  самостійність, патріотизм, потяг  до істини, до прекрасного, душевність, людяність, добротворча спрямованість, вірність заповітам предків, любов до природи тощо і  які виявляються не лише на словах, а й підкріплюються відповідними вчинками. Дотримання цього принципу утверджує якісні світоглядні, морально-етичні, духовні зрушення в освітній культурі українського суспільства.

Принцип особистісної орієнтації навчання передбачає забезпечення вчителем оптимальних умов для різнобічного мовленнєвого розвитку кожного учня, урахування його індивідуальних особливостей, пізнавальних потреб, інтересів, прагнень, заохочення до самостійності у вивченні української мови, самопізнанні й саморозвитку.  З цією метою вчитель заохочує й надає допомогу  у визначенні індивідуальної навчальної мети, плануванні й організації роботи над її досягненням  учням у міру їх  готовності до самостійної пізнавальної діяльності. Найбільш сприятливими для реалізації цього принципу є такі  методи та організаційні форми роботи, як дискусія, рольова гра, групова робота, керовані дослідження, проекти, самостійні дослідження, самооцінювання тощо.

Принцип урахування життєвої перспективи,  суть якого полягає в презентації інформації, що дає змогу розв’язувати життєві завдання, зокрема  відомості із риторики, стилістики й культури мовлення.

Принцип текстотворчості (текстоцентризму) передбачає засвоєння мовних знань і формування мовленнєвих умінь і навичок на основі текстів, усвідомлення структури тексту й функцій мовних одиниць у ньому, формування вмінь сприймати, відтворювати чужі й створювати власні висловлювання, здійснювати міжпредметний зв'язок української мови й інших предметів.

Комунікативно-діяльнісний принцип означає вивчення мови як засобу спілкування і  здійснюється у процесі взаємопов'язаного й цілеспрямованого вдосконалення чотирьох видів мовленнєвої діяльності учнів – аудіювання, читання, говоріння й письма. Цей принцип передбачає  широке застосування інтерактивних методів навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групово-парної та індивідуальної  форм організації навчального процесу.

Важливість навчання учнів таких видів мовленнєвої діяльності, як аудіювання (слухання і розуміння) і читання зумовлена постійним зростанням потоку інформації й потребою орієнтуватися в ній, життєвою необхідністю формування  в учнів мовленнєвої компетентності  в процесі сприймання усних і письмових висловлювань як важливого складника комунікативної компетентності.

Так, чільне місце у формуванні й розвитку мовленнєвих умінь і навичок займає вдосконалення аудіювання (слухання-розуміння), що передбачає регулярне використання спеціально підготовлених, цілеспрямованих завдань із розвитку вмінь слухати й розуміти, аналізувати й оцінювати усне висловлювання (його зміст, особливості побудови й мовного оформлення тощо), добір із прослуханої інформації тих її елементів, які необхідні для розв’язання комунікативних завдань. У кожному класі на формування життєво необхідних аудіативних умінь виділяються окремі години. Учні практично знайомляться з різновидами аудіювання (ознайомлювальне, вивчальне, критичне). На основі прослуханих текстів інструктивного  характеру  доцільно застосовувати завдання, що передбачають короткі відповіді на запитання за змістом тексту, складання плану прослуханого, вибір правильної відповіді з декількох запропонованих, спостереження за мовними виражально-зображувальними засобами; використовувати на уроках тексти художнього, публіцистичного, наукового (науково-навчального, науково-популярного різновидів) та інших стилів для диктантів, переказів, складання діалогів, читання вголос і мовчки, спостережень за мовними засобами, списування тощо.

Важливим аспектом навчання мови є формування навичок читання мовчки, практичне ознайомлення з його різновидами (ознайомлювальним, вивчальним, переглядовим). Школярі повинні навчитися читати мовчки незнайомий текст швидше, ніж уголос, розуміти й запам’ятовувати після одного прочитання його фактичний зміст, логічні відношення, закладені в тексті, розуміти його основну думку, позицію автора, сприймати зображувально-виражальні засоби прочитаного твору. Робота з читання також спрямовується  на формування інтересу до  читання художніх, науково-популярних,  публіцистичних текстів на уроках української мови, обсяг яких повинен збільшуватися з класу в клас. Під час читання вголос важливо  передбачати  комунікативний аспект цього виду мовленнєвої діяльності  й розвивати в учнів уміння  орієнтувати швидкість читання, чіткість вимови, виразність,  інтонаційну правильність на можливості, інтереси й потреби слухача, виробляти  вміння виражати за допомогою темпу, тембру, гучності читання особливості змісту, стилю тексту, авторського задуму тощо. У кожному класі на формування життєво необхідних умінь з цього  виду мовленнєвої діяльності виділяються також окремі години.

Говоріння як вид мовленнєвої діяльності  передбачає формування й розвиток умінь і навичок діалогічного й монологічного мовлення.

Формування вмінь і навичок говоріння здійснюється в процесі заучування учнями невеликих текстів, віршів, загадок, прислів’їв, приказок, матеріалів для рольових ігор тощо; складання відповідей на основі почутого або прочитаного тексту, усних повідомлень і відповідей на лінгвістичну тему тощо; переказування почутого або прочитаного (докладно, стисло, вибірково) текстів різних типів, стилів і жанрів мовлення; складання діалогів і монологічних висловлювань різних типів,  стилів і жанрів мовлення.

      Навчання української мови передбачає розвиток навичок письма, написання робіт творчого характеру, серед яких усні й письмові перекази й твори різних типів, стилів і жанрів мовлення. При чому оцінюється зміст і мовне оформлення (грамотність). Перекази й твори виступають підготовчими вправами до оволодіння учнями життєво необхідними жанра­ми мовлення (конспект, реферат, доповідь, виступ на збо­рах, під час дискусії, рецензія тощо). Для активізації мовленнєвої діяльності школярів відповідно до  соціокультурної змістової лінії передбачено надавати перевагу таким темам для створення самостійних висловлювань, які були б по­в'язані з життєвим досвідом учнів, зацікавлювали б їх, викликали інтерес, прагнення поділитися думками, зближу­вали реальну й навчальну мовленнєву діяльність, мали б чітке виховне спрямування тощо.

Заняття з української мови треба будувати так, щоб ко­жен із проведених видів робіт виконував свою роль у фор­муванні певного комунікативного вміння, щоб учні успішно оволодівали і монологічним, і діалогічним мовленням, спи­раючись на знання про текст, види мовленнєвої діяльності, стилі, типи, жанри мовлення, ситуацію спілкування, набували культури мовлення й спілкування.

Комунікативна діяльність має здійснюватися в ході розв'язання учнями системи усних і письмових мовленнє­вих завдань, розташованих у порядку наростання їх склад­ності. Для надання    школярам більше можливостей спілкува­тися, висловлювати власні думки й почуття, необхідно, зокрема, ширше впроваджувати групову форму проведення за­нять, індивідуалізувати й диференціювати  систему письмових робіт.

Соціокультурний принцип вимагає вивчення мови на основі створеної українським народом оригінальної і яскравої культури, відображеної в міфології, традиціях і звичаях, усній народній творчості, у творах красного письменства, а також акумульованої в перекладних літературних творах культур інших народів, трансформація   учнем відомостей з мови, літератури, історії та інших предметів, власного життєвого досвіду, що здійснюється  у процесі підготовки усних і  письмових творів, під час  виконання творчих робіт інших жанрів,  у власний погляд на життя, переконання, світоглядні настанови, ідеали, у знання культурних реалій, які забезпечують органічне входження в суспільство, визначення свого місця в ньому, реалізацію потенційних можливостей особистості. З цією метою ретельно добираються, конструюються й систематизуються тексти  з виразним виховним спрямуванням і відповідна тематика творчих робіт, що передбачає формування патріотичних, морально-етичних, екологічних переконань і  естетичних смаків.

Принцип органічного поєднання навчання мови й мовлення як засобу й способу мовленнєвої діяльності, її змісту й форми означає, що вивчення мовних понять, правописних правил, орфоепічних норм є не самоціллю, а  засобом  досягнення основної освітньої мети. Тому вивчення  мовних понять, явищ, закономірностей, норм,  по-перше, має здійснюватися не ізольовано від мовлення, а на основі тексту (висловлювання) як результату мовленнєвої діяльності, по-друге, передбачати  застосування вивченого в мовленнєвому процесі. По-третє, формування  мовленнєвої компетентності  повинно здійснюватися в ході аналізу актуальних навчальних і життєвих проблем, у розв’язанні яких учні бачать особистісний сенс, унаслідок чого формуються їхні пізнавальні мотиви щодо вивчення мови. Дотриманням цього принципу долається  формальний характер мовної освіти.

Принцип здійснення поліфункціональності української  мови в процесі навчання – комунікативної, пізнавальної, культуроносної, експресивної, естетичної, креативної тощо – засвідчує  й реалізує, за умови вмілого його використання, невичерпні потенційні  освітні можливості української мови, які визначають виняткову роль цього навчального предмета. Тому  для реалізації цього принципу необхідний комплект навчальних засобів, який задовольняв би освітні потреби школярів, різнобічна система завдань і вправ, що передбачає актуалізацію  й реалізацію зазначених функцій мови, а також високий професійний рівень учителя, спроможного керувати процесом здійснення зазначеного принципу.

            Принцип практичної спрямованості навчання знаходить вияв зокрема в різнобічному й систематичному збагаченні мовлення учнів лексичними, фразеологічними, граматичними, стилістичними та іншими виражальними засобами мови, що мають здійснюватися в процесі реалізації міжпредметних, внутрішньопредметних зв’язків і забезпечити стабільний приріст та розширення лексичного запасу учнів, урізноманітнення граматичної будови їхнього мовлення, удосконалення вправності учнів у слововживанні, доборі найдоцільніших синонімів на рівні лексеми, словосполучення, фразеологізму, речення в конкретному контексті й ситуації спілкування тощо. Окрім того, передбачається  цілеспрямоване використання вивчених мовних понять, явищ, норм у сконструйованих реченнях, мікротекстах і текстах, щоб забезпечити  формування комунікативних умінь і навичок. Велике значення надається самостійності учнів у виборі тем висловлювань, вираженню особистого ставлення до предмета висловлювання.

       У програмі подано орієнтовний розподіл годин і резерв годин для використання на розсуд учителя, який має змогу за потреби вносити деякі корективи (години можуть використовуватися на засвоєння недостатньо вивченого або забутого, проведення консультацій, індивідуальних занять з учнями тощо).

   

5-й клас

 (122 год., 3,5 год на тиждень)

(10 год. – резерв годин для використання на розсуд учителя)

Мовленнєва змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки  учнів
1	24 (заг.)	Відомості про мовлення Загальне уявлення про мовлення як діяльність; види мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо),   їх особливості.. Різновиди мовленнєвого спілкування: усне й писемне,   монологічне й діалогічне. Мета спілкування й адресат мовлення; основні правила спілкування : ввічливість, привітність, доброзичливість, уважність до співрозмовника, стриманість, тактовність. (практично).  Текст як продукт мовленнєвої діяльності. Змістова й композиційна єдність, зв’язність тексту. Тема,  основна думка тексту,  мікротема. Будова тексту  (зачин,  основна частина, кінцівка);  абзац. Ключові слова в тексті. Усна й письмова форми тексту (висловлення). Простий план готового тексту. Ознайомлення з вимогами до мовлення (змістовність, логічна послідовність, багатство, точність, виразність, доречність, правильність). Помилки в змісті й будові висловлення (практично). Розмовний, науковий і художній стилі мовлення, сфера  їх використання. Типи мовлення: розповідь, опис, роздум, оцінка предмета (явища). Особливості будови розповіді,  опису предмета і тварини, елементарного роздуму. Жанри мовлення: оповідання, відгук, лист,  особливості їх будови.	Учень (учениця): розрізняє такі  поняття, як мовлення, спілкування,   види мовленнєвої діяльності, монолог, діалог,  адресат мовлення; усну й письмову, монологічну й діалогічну форми; усвідомлює основні правила спілкування, вимоги до мовлення; визначає суттєві ознаки тексту, тему, основну думку, мікротему висловлення, мету спілкування; належність тексту до певного стилю (розмовного, художнього, наукового), типу (розповіді, опису, роздуму) і жанру мовлення (оповідання, відгуку, листа); виокремлює в тексті абзаци, мікротеми, тематичні речення; знаходить мовні засоби зв’язку речень у тексті; складає простий план готового тексту; знаходить і виправляє помилки  в  змісті, будові висловлення; аналізує  й оцінює текст ( його зміст, форму, задум і  мовне оформлення).
2		Види робіт    Сприймання чужого мовлення: Аудіювання (слухання-розуміння)  Особливості аудіювання як виду мовленнєвої діяльності. Слухання-розуміння  текстів діалогічного й монологічного характеру вивчених стилів і жанрів мовлення. Читання ( мовчки і вголос) Особливості читання як виду мовленнєвої діяльності. Читання мовчки (швидкість, розуміння, запам’ятовування)  текстів діалогічного й монологічного характеру, що належать до таких стилів: розмовного, художнього, наукового; типів: розповідь, опис (зокрема опису предмета, тварини), роздум;   різних жанрів мовлення. оповідання, статті, казки, легенди, переказу, пісні, вірша, загадки; прислів’я, приказки. Робота з книжкою: способи виділення частин змісту в тексті (відступи, підзаголовки тощо). Зміст книжки, журналу. Словникові статті в словниках різних типів. Виразне читання вголос художніх, науково-популярних  текстів різних типів мовлення, що належать до  таких  жанрів, як оповідання,  стаття, легенда, переказ, казка, прислів’я, приказки, пісня, вірш, байка (вивчення деяких з них напам’ять або близько до тексту для збагачення мовлення). Читання вголос, зокрема урахування  особливостей слухачів, швидкість, виразність читання.	Учень (учениця):  розуміє прослуханий текст, виконує завдання (ділить текст на частини, знаходить указані частини, створює малюнок за текстом, вибирає один із пропонованих варіантів відповіді на запитання за текстом); розуміє висловлення інших людей або звукозаписи з одного прослуховування (тривалість звучання  незнайомих текстів розмовного й художнього стилів обсягом 400-500 слів  - 4-5 хв., наукового стилю обсягом 300-400  слів – 3-4 хв.);  складає первинне уявлення  про зміст почутого  (що, коли, у якій послідовності відбувається);  прогнозує загальний характер змісту повідомлюваного на основі формулювання теми, основної думки;  визначає адресата,   комунікативну мету й мотив  висловлення, причинно-наслідкові зв’язки, зображувально-виражальні засоби тексту; оцінює особливості змісту і форми почутого тексту.   Учень (учениця): читає мовчки відповідно до свого віку незнайомі тексти різних стилів, типів, жанрів мовлення зі швидкістю 100-150 слів за хв.; виділяє й запам'ятовує в прочитаному головне,  тему й основну думку тексту, деталі; добирає заголовки до частин тексту, складає простий план;  ставить  запитання до прочитаного, відповідає на них; виділяє структурні частини тексту, а також окремі його частини, підтеми змісту;  переглядає текст швидко й знаходить у ньому вказані елементи (цифри, слова в лапках, слова, написані  через  дефіс,  виноски, слова, написані з великої літери, набрані курсивом,  схеми, таблиці й частини тексту, які до них відносяться, тощо); оцінює прочитаний текст із погляду новизни, значущості  змісту,  виразності мовного оформлення тощо. Учень (учениця): читає вголос знайомі тексти різних стилів (розмовного, наукового й  художнього), типів, жанрів мовлення з достатньою швидкістю (80-120 слів за хв.), плавно, відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, ділячи текст на смислові частини, виділяючи голосом ключові слова, прилаштовуючи швидкість, виразність читання до можливостей і потреб слухачів; оцінює прочитаний уголос текст (його зміст, форму,  задум і мовне оформлення).
3		Відтворення готового тексту: Перекази за простим планом. Говоріння: Докладні перекази художніх   текстів розповідного характеру з елементами опису тварин, роздуму. Докладний переказ тексту наукового стилю. Письмо: Докладний переказ художнього тексту розповідного характеру  з елементами опису предмета.	Учень (учениця): переказує докладно (усно й письмово) почуті й прочитані тексти художнього й наукового стилів мовлення (обсягом 100-150 слів) за самостійно складеним простим  планом, підпорядковуючи висловлення темі й основній думці, з урахуванням комунікативного завдання, дотриманням композиції, мовних,  стильових особливостей та авторського задуму; помічає й виправляє недоліки в своєму мовленні;  оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення).
4		Створення власних висловлювань Діалогічне мовлення Діалог, його розігрування   відповідно  до запропонованої ситуації спілкування, пов’язаної із життєвим досвідом учнів  (діалог етикетного характеру, діалог-розпитування). Монологічне мовлення Твори  за колективно складеним планом. Говоріння: Твори-описи окремих предметів, тварин (зокрема за картиною) у художньому стилі. Відповідь на уроках української мови та інших предметів (за поданим планом або таблицею) у науковому стилі. Відгук про висловлювання товариша. Твір-оповідання про випадок із життя. Письмо: Твори-описи окремих предметів, тварин у художньому стилі. Твір-роздум на тему, пов’язану з життєвим досвідом учнів у художньому стилі. Лист рідним, друзям.	Учень (учениця):  складає й розігрує діалоги певного обсягу (орієнтовно 6-7 реплік для двох учнів) відповідно до пропонованої ситуації спілкування, зразка, опорними словами, досягаючи комунікативної мети (тривалість діалогу 3-5 хв.);  дотримується теми висловлення, норм української літературної мови; використовує репліки для стимулювання й підтримання діалогу, формули мовленнєвого етикету; оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення). Учень (учениця):  складає  усні й письмові твори з урахуванням мети й адресата мовлення,  типу мовлення (зокрема твір-опис окремих предметів,тварин, твір-роздум на основі власного досвіду), жанру мовлення (оповідання про випадок із життя,  лист, адреса, оформлення конверта),   підпорядковує висловлення темі й основній думці;  використовує вивчені мовні засоби зв'язку між реченнями в тексті; вибирає відповідно до умов спілкування стиль мовлення (розмовний, науковий, художній);  додержується вимог до мовлення та  основних правил спілкування; знаходить й виправляє недоліки й помилки в змісті, побудові й мовному оформленні власних  висловлень; оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення).
		Ділові папери. Адреса. Оформлення конверта.
Міжпредметні зв'язки. Художній твір і його частини: тема та ідейний зміст художнього твору; розповідь і опис предметів,  тварин у вивчених творах; роздуми про вчинки героїв (література); усний опис змісту й художніх засобів у творах живопису, що зображують предмети, тварин; усна розповідь за змістом жанрової картини про дітей; спостереження за окремими предметами під час  малювання з натури (образотворче мистецтво).

Мовна змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки  учнів
1	1	Вступ Значення мови в житті  людини й суспільства. Українська мова — державна мова України.	Учень (учениця): розуміє й усвідомлює  значення й роль мови в житті людини й  суспільства.
2	10	Повторення вивченого в початкових класах Частини мови; основні способи їх розпізнавання. Іменник.  Прикметник. Числівник. Займенник. Дієслово. Прислівник. Прийменник. Сполучник. Частки не,ні. Уживання однієї частини мови в значенні іншої. Правопис. .Написання іменників із великої літери й у лапках. Літери, що позначають голосні звуки у відмінкових закінченнях іменників. прикметників, дієслів. Не з діє­словами. Правопис -шся, -ться у кінці дієслів. Написання прийменників з іншими частинами мови. Правопис вивчених прислівників. Апостроф. М’який знак. Внутрішньопредметні зв’язки:   Лексикологія. Уживання вивчених частин мови як синонімів і антонімів, у прямому й переносному значеннях. Граматика. Роль вивчених частин мови в  будові речення й висловленні думки. Використання  прийменників та сполучників і, та, й, а, але для зв'язку слів у реченні. Культура мовлення. Дотримання лексичних норм літературної мови.	Учень (учениця): розпізнає вивчені  в початкових класах   частини мови, визначаючи їх суттєві ознаки; правильно пише слова з вивченими орфограмами; розставляє розділові знаки в кінці речення, при звертанні, однорідних членах речення; розрізняє літературну лексичну норму; пояснює вивчені орфограми й розділові знаки; знаходить і виправляє орфографічні й пунктуаційні помилки на вивчені правила; ко­ристується орфографічним і тлумачним словниками; будує речення з вивченими частинами мови, використовуючи їх у прямому, переносному значенні, як синоніми та антоніми; оцінює  випадки вдалого й невдалого використання їх; складає усні й письмові висловлення на певну соціокультурну тему з використанням власного життєвого досвіду відповідно до визначеної комунікативної мети.
3	5	Відомості  з синтаксису й пунктуації Словосполучення. Відмінність словосполучення від слова й речення. Головне й залежне слово в словосполученні. Граматична помилка та її умовне позначення (практично).  Речення, його граматична основа (підмет і присудок). Речення з одним головним членом (загальне ознайомлення). Види речень за метою висловлювання: розповідні, питальні, спонукальні; за емоційним забарвленням:окличні і неокличні (повторення). Окличні речення (повторення). Правопис. Пунктуаційна помилка та її умовне позначення (практично). Внутрішньопредметні зв’язки: Лексикологія. Засвоєння нових слів (зокрема власне українських) і фразеологізмів, прислів’їв, крилатих висловів.  Граматика. Спостереження за використанням вивчених частин мови в ролі головного й залежного слова. Культура мовлення. Інтонування розповідних, питальних, спонукальних, а також окличних речень. Синонімічність простих речень різних видів. Міжпредметні зв’язки. Прислів’я, приказки, співвідносні зі словосполученням і реченнями (література).	Учень (учениця): усвідомлює, що вивчає синтаксис і пунктуація; відрізняє словосполучення від слова й речення; розпізнає види речень  за метою висловлювання, за інтонацією, емоційним забарвленням;  знаходить межі речень у тексті, частини складного речення, що мають будову простих; правильно виділяє словосполучення, граматичну основу речення, головне й залежне слово в словосполученні; правильно інтонує речення різних видів; розставляє  та обґрунтовує розділові знаки в кінці речення; знаходить і виправляє пунктуаційні помилки; добирає синонімічні словосполучення  й речення (різні за будовою); формулює теми текстів у формі словосполучень і речень; переказує своїми словами почуте й прочитане, використовуючи  прислів’я й приказки;  доцільно використовує в мовленні  виразні й синонімічні  словосполучення, різні за будовою й метою висловлювання речення, прислів’я, крилаті вислови.
5	5	Другорядні члени речення: додаток, означення, обставини. Внутрішньопредметні  зв’язки: Лексикологія. Засвоєння нових слів (зокрема власне українських),  фразеологізмів, прислів’їв, крилатих висловів.  Культура мовлення. Засвоєння складних випадків слововживання. Міжпредметні зв’язки. Епітет, порівняння, пейзаж, літературний портрет, їх зображувально-виражальна роль (література).	Учень (учениця): розрізняє додатки, означення, обставини; виділяє другорядні члени умовними позначками; будує речення, поширюючи їх  додатками, означеннями, обста-винами, а також  із засвоєними словами в ролі другорядних членів речення;  використовує виражальні можливості другорядних членів речення у власному мовленні.
6	8	Речення з однорідними членами (без сполучників і зі сполучниками а, але, і). Узагальнювальне слово в реченні з однорідними членами. Звертання. Роль  звертань у реченні (практично).Непоширені й поширені звертання. Ознайомлення з найбільш уживаними вставними словами та сполученнями слів  (практично). Складні речення із безсполучниковим і сполучни­ковим зв'язком. Правопис. Кома між однорідними членами. Двокрапка і тире  при узагальню­вальних словах у реченнях з однорідними членами. Розділові знаки при звертанні (повторення).  Виділення вставних слів на письмі комами. Кома між частинами складного речення,  з’єднаних безсполучниковим   і сполучниковим зв’язком. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення. Правильне інто­нування речень з однорідними членами,  звертаннями і вставними слова­ми й складних речень. Використання звертань і вставних слів у розмов­ному й художньому стилях мовлення.. Засвоєння складних випадків слововживання.	Учень (учениця): розрізняє однорідні члени речення, узагальнювальні слова при них, звертання, вставні слова в реченні й  складні речення; усвідомлює стилістичну функцію однорідних членів, звертань, вставних слів у реченні; правильно  інтонує речення з однорідними членами, звертаннями, вставними словами й складні речення; розставляє розділові знаки між однорідними членами, при звертаннях і вставних словах, у складному реченні,  обґрунтовує їх за допомогою вивчених правил; знаходить і виправляє пунктуаційні помилки на вивчені правила; будує речення з однорідними членами, звертаннями,  вставними словами й складні речення й використовує їх у власному мовленні; оцінює роль однорідних членів, звертань і вставних слів у реченні, а також складних речень у тексті; будує  діалоги на визначені теми й відповідно до запропонованої ситуації, використовуючи виражальні можливості однорідних членів речення, звертань і вставних слів; складає висловлення  з урахуванням адресата мовлення, використовуючи різні за будовою (прості й складні) речення.
7	5	Пряма мова. Діалог Правопис. Розділові знаки в реченнях із прямою мовою. Тире при діалозі. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення. Правильне інто­нування речень із прямою мовою,  діалогів. Синонімічність речень із прямою й непрямою мовою. Міжпредметні зв'язки. Звертання, пряма мова, діало­ги в художніх творах  (література).	Учень (учениця): розрізняє слова автора й пряму мову в реченні з прямою мовою; правильно інтонує речення з прямою мовою; ставить та обґрунтовує розділові знаки при прямій мові й діалозі; знаходить і виправляє пунктуаційні помилки на вивчені правила; оцінює роль звертань і діалогів у художніх творах; складає тексти, використовуючи речення з прямою мовою,  діалогом, із висловленнями відомих людей, крилатими висловами для докладної, точної  й виразної передачі почутого й прочитаного.
8	13	Фонетика. Графіка. Орфоепія. Орфографія Звуки мови й звуки мовлення. Голосні й приголосні звуки. Приголосні тверді й м'які,  дзвінкі й глухі (повторення); вимова звуків, що позначаються буквами ґ і г Позначення звуків мовлення на письмі. Алфавіт (абетка, азбука). Співвідношення звуків і букв. Звукове значення букв я, ю, є, ї  та щ (повторення). Склад. Наголос. Орфоепічний словник і словник наголосів. Вимова  наголошених і ненаголошених голосних. Ненаголошені голосні [е], [и], [о] у коренях слів. Ненаголошені голосні, що не перевіряються наголосом. Орфоепічна помилка (практично). Правопис. Орфограма (практично). Основні правила переносу. Позначення  на письмі ненаголошених голосних [е], [и] та (о) перед складом із наголошеним (у) у коренях слів. Орфо­графічний словник. Орфографічна помилка (практично), її умовне позначення. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура  мовлення. Правильна вимова наголоше­них і ненаголошених голосних. Засвоєння складних випадків слововживання. Використання інтонації як риторико-мелодійного боку мовлення (логічний наголос, пауза, темп, мелодика, тембр голосу). Міжпредметні зв’язки. Особливості звукової організації художнього тексту (література).	Учень (учениця): усвідомлює,  що вивчає фонетика, графіка, орфоепія, орфографія; розрізняє в словах тверді й  м'які, дзвінкі й глухі приголосні, ненаголошені й наголошені голосні звуки; розрізняє співвідношення звуків і букв; пояснює звукове значення букв я, ю, є,ї та щ; вимовляє звуки  в словах відповідно до орфоепічних норм; користується орфоепічним і  орфографічним словниками; словником наголосів; правильно пише й обґрунтовує слова з вивченими орфограмами; знаходить і виправляє орфоепічні й орфографічні помилки на вивчені правила; використовує логічний наголос для виділення слів із смисловим навантаженням; застосовує орфоепічний словник  і словник наголосів для самоконтролю власної вимови; складає повідомлення, твори на певну соціокультурну тему, використовуючи засвоєні слова, афоризми, дотримуючись інтонації, як риторико-мелодійного боку мовлення, засобів милозвучності, елементів звукової організації тексту,  мовних норм.
9	14	Вимова приголосних звуків. Уподібнення приголосних звуків. Спрощення в групах приголосних. Найпоширеніші випадки чергування голосних і приголосних звуків (практично). Чергування [о] —[а], [е] —[і], [е] —[и]; [о],[е] з [і]; [е]—[о] після [ж],[ч], [ш]; [и], [і] після [ж], [ч],[ш], [шч] та [г], [к], [х] у коренях слів; [г], [к], [х] – [ж], [ч], [ш] – [з′], [ц′], [с′]. Основні випадки чергування у — в, і — й , з— із— зі. (правила милозвучності). ОРФОЕПІЯ Фонетична транскрипція  (повторення). Вимова префіксів з- (зі-, с-), роз-, без-, пре-, при-, прі-. Правопис. Позначення м’якості приголосних на письмі бук­вами ь, і, є, ю , я. Правила вживання м’якого  знака (повторення й поглиблення). Правила вживання апострофа. Правильна вимова та написання слів з апострофом. Подвоєння букв на позначення подовжених м’яких приголосних та збігу однакових приголосних звуків. Написання слів, що увійшли в українську мову з інших мов (слова іншомовного походження): букви и, і; правопис м’якого знака   й апострофа; подвоєння букв у загальних і власних назвах. . Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура  мовлення. Засвоєння складних випадків слововживання.	Учень (учениця): розпізнає у словах і словоспо-лученнях  явища уподібнення,  спрощення, чергування; вимовляє приголосні звуки відповідно до орфоепічних норм; правильно пише слова з вивченими орфограмами й обґрунтовує їх; користується орфографічним словником; знаходить і виправляє орфоепічні й орфографічні помилки на вивчені правила; складає речення й мікротексти із засвоєними новими словами, афоризмами; виступає з усним чи письмовим повідомленням на певну соціокультурну тему, використовуючи виражальні засоби мови для висловлення емоційно-ціннісного ставлення до світу.
10	8	Лексикологія Лексичне значення слова. Однозначні й багато­значні слова (повторення). Використання  багатозначних слів у пря­мому й переносному значеннях (повторення).  Лексична помилка (практично). Загальновживані (нейтральні) і стилістично забарвлені слова. . Тлумачний словник. Групи слів за значенням: синоніми, антоніми, омоніми (повторення й поглиблення). Пароніми (практично). Ознайомлення зі словниками антонімів, синонімів, паронімів. Словник іншомовних слів.  Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура  мовлення. Використання слів відповідно до їх значення. Доцільність використання слів із перенос­ним значенням, синонімів як засобу зв'язку речень у тексті. Уживання  синонімів для уникнення невиправданих повторів слів. Засвоєння складних випадків слововживання. Міжпредметні зв'язки. Епітети, порів­няння, синоніми, характерні для усної народної творчості  (література).	Учень (учениця): усвідомлює, що вивчає лексикологія; визначає належність слів до певної лексичної категорії: (однозначні й багатозначні, загальновживані (нейтральні) і стилістично забарвлені слова, групи слів за значенням; оцінює роль їх у тексті; пояснює (у нескладних випадках) значення відомих слів, походження їх,  значення прислів’їв, приказок, крилатих висловів; ко­ристується тлумачним, словниками синонімів, антонімів, словником іншомовних слів; добирає з-поміж синонімів  антонімів найбільш відповідні контексту; редагує тексти з лексичними помилками; усвідомлює й аргументує різницю між лексичним і граматичним значеннями слова; використовує виражальні можливості  вивчених лексичних засобів у власному мовленні.
11	9	Будова слова. Орфографія Основа слова (корінь, суфікс, префікс) і закінчення  — значущі частини слова (повторення і поглиблення відомостей). Спільнокореневі слова й форми слова. Незмінні й змінні слова. Правопис значущих частинах слова (повторення). Написання префіксів пре-, при-, прі-. Внутрішньопредметні  зв’язки: Лексикологія. Засвоєння нових слів (зокрема власне українських), прислів’їв, крилатих висловів.  Граматика. Особливості будови вивчених частин мови. Культура  мовлення. Використання в мовленні слів із суфіксами й  префіксами, що надають тексту емоційного забарвлення й виразності. Спільнокореневі слова як за­сіб зв'язку речень у тексті. Уникнення помилок, пов'язаних із невиправданим ужи­ванням спільнокореневих слів. Засвоєння складних випадків слововживання. Текст (риторичний аспект). Удосконалення вмінь знаходити інформацію до обраної теми, аналізувати її, виділяти головне й другорядне, добирати ключові слова для висловлення, розташовувати їх у логічній послідовності відповідно до задуму.	Учень (учениця): виділяє в слові  всі його значущі частини; розрізняє форми слова й спільнокореневі слова, змінні й незмінні слова; правильно пише й обґрунтовує слова з вивченими орфограмами; знаходить і виправляє орфографічні помилки на вивчені правила, а також лексичні помилки; складає речення й мікротексти з використанням слів із суфіксами й префіксами, що надають тексту емоційного забарвлення й виразності; оцінює  стилістичні функції суфіксальних і префіксальних слів, використаних у тексті; створює висловлення відповідно до задуму, упорядковуючи дібрані відомості в логічній послідовності, використовуючи ключові слова  й  речення, надаючи виразності мовному оформленню.
12	6	Повторення й узагальнення в кінці року Синтаксис і пунктуація. Лексикологія. Будова слова й орфографія. Фонетика й графіка. Орфоепія й орфографія.	Учень (учениця): повторює вивчені відомості; класифікує й систематизує  їх; узагальнює поняття, закономір-ності,  правила й винятки з них.

  Соціокультурна змістова лінія

Орієнтовний зміст навчального матеріалу			Орієнтовні вимоги до рівня соціокультурної компетентності учнів
Cфери відношень	Тематика текстів	Теми висловлювань учнів
Я  і українська мова й література. Я і Батьківщина (її природа, історія) Я  і  національна культура (звичаї, традиції, свята, культура взає-мин, українська пісня). Я і мистецтво (традиційне й професійне). Я і ти (члени родини, друзі, товариші ). Я і ми (класний колектив,  народ, людство) Я  як особистість	Українська мова – один із найважливіших складників  української культури. Дивовижний світ української природи. Єдність з рідною природою в різні пори року. Історичне минуле України на різних етапах розвитку українського народу.  Історія мого міста, села – частина історії України. Запорізьке козацтво в українській історії й національній самосвідомості. Герої доби козацтва. Національна державна символіка України. Культурна спадщина України. Коріння української культури. Залишки Трипільської культури. Національні звичаї, традиції, обряди й свята – віковічні духовні засади розвитку народу. Багатство народної символіки. Народне українське мистецтво - вищий вияв творчого генія народу. Народні митці України.   Родинно-побутова культура: структура, функції сім’ї, глибока й всеперемагаюча материнська, батьківська любов до дітей, шанобливе ставлення до бабусі й дідуся, родичів, прив’язаність до отчого дому.    Моя школа, мій клас. Значення колективізму. Український народ. Людська спільнота.   Покликання людини. Творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізація її творчого потенціалу. Видатні українці.	«Мова – найцінніший скарб, мудра берегиня народу». «Чому треба берегти рідну мову». «З чого починається Батьківщина». «Чому необхідно знати свою історію». «Не хлібом єдиним живе людина», «Народна пісня – душа народу». «Краса врятує світ»,  «Моя зустріч із прекрасним».  «Ой роде наш красний», «Вірний приятель – то найбільший скарб». «Шкільна родина»,  «Я – українець (українка)». «Ким я хотів(ла) б бути і стати й чому?», «Які риси характеру я хочу в собі виховати?».	Учень (учениця): сприймає, аналізує, оцінює прочитані чи почуті відомості й добирає й використовує  ті з них, які необхідні для досягнення певної комунікативної мети, зокрема використовує українську мову як засіб формування ціннісної позиції щодо громадянського патріотизму, любові до Батьківщини, української природи, почуття гордості за свою країну, поваги до її історії, культури й історичних пам’яток, сімейних цінностей, визнання цінності здоров’я свого й інших, оптимізм у сприйманні світу; усвідомлює необхідність бути готовим  і здатним дотримуватися морально-етичних норм стосовно дорослих і ровесників у школі, позашкільному житті, дома, суспільно корисній діяльності.

Діяльнісна (стратегічна) змістова лінія

Види загально- навчальних умінь	Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки  учнів
Організаційно-контрольні	Учень (учениця)  за допомогою вчителя: визначає мету власної пізнавальної діяльності; планує діяльність для досягнення мети; реалізує визначений план; оцінює здобутий  результат.
Загальнопізна- вальні (інтелектуальні, інформаційні)	Учень (учениця)  за необхідною допомогою вчителя: аналізує мовні й позамовні поняття, явища, закономірності;  порівнює, узагальнює їх; виділяє головне з-поміж другорядного; здобуває  інформацію з різноманітних джерел (довідкової, художньої літератури, ресурсів Інтернету тощо),  здійснює  бібліографічний пошук,  працює  з текстами  вивчених типів, стилів і жанрів мовлення;  систематизує, зіставляє, інтерпретує готову інформацію; моделює мовні й позамовні поняття, явища, закономірності.
Творчі	Учень (учениця)  за певною допомогою вчителя: уявляє словесно описані предмети і явища; переносить раніше засвоєні знання і вміння в нову ситуацію; помічає  й формулює проблему в процесі навчання; усвідомлює структуру предмета вивчення; робить припущення щодо способу розв’язання певної проблеми; добирає аргументи для  його доведення (у нескладних випадках).
Естетико-етичні	помічає красу в мовних явищах, явищах природи, мистецтві, вчинках і звершеннях людей; спроможний критично оцінювати власні  вчинки.

6 клас

(122 год, 3,5 год на тиждень)

(6 год. – резерв годин для використання на розсуд учителя)

Мовленнєва змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовленнєвої компетентності учнів
1	23 (заг.)	Відомості про мовлення Повторення й поглиблення  вивченого про мовлення. Загальне уявлення про ситуацію спілкування та її складники: адресат мовлення (той, хто говорить або пише), адресант мовлення (той, до кого спрямоване мовлення),  тема та основна думка висловлення, мета й місце спілкування (практично). Повторення вивченого про текст, його основні ознаки,   особливості будови тексту, використання мовних засобів зв’язку між  його частинами, Основні джерела матеріалу для твору  (практично). Складний план готового тексту; простий план власного висловлення. Повторення відомостей про стилі мовлення. Поняття про офіційно-діловий стиль. Повторення вивченого про типи мовлення. Особливості будови опису природи й приміщення. Сполучення в одному тексті різних типів мовлення (розповіді й опису, розповіді з елементами роздуму). Жанри мовлення: оповідання,   план роботи, оголошення, особливості будови їх.	Учень (учениця): розпізнає текст, особливості його будови  (зачин, основну частину, кінцівку), нове і відоме;  визначає ситуацію спілкування, її складники; розрізняє стилі  (розмовний, художній, науковий, офіційно-діловий) мовлення, сферу їх використання, типи  (розповідь, опис приміщення й природи, роздум) і жанри  мовлення (оповідання, замітка про вчинки людей, план роботи, оголошення), особливості їх будови; збирає й систематизує зібраний матеріал для твору з основних джерел ;
2.		Види робіт Сприймання чужого мовлення: Аудіювання (слухання-розуміння)  Аудіювання текстів діалогічного й монологічного характеру, що належать до таких стилів: розмовного, художнього, офіційно-ділового, наукового;  типів: розповідь, опис (зокрема опис приміщення й природи),  роздум; жанрів мовлення: оповідання, стаття, вірш, казка, байка, легенда, переказ, пісня; загадка, прислів’я, приказки. Сприймання під час читання авторської оцінки інформації, прямо вираженої в тексті. Читання  мовчки і вголос  Читання  мовчки текстів діалогічного й монологічного характеру, що належать до стилів: розмовного, художнього, офіційно-ділового, наукового;  типів: розповідь, опис (зокрема опис приміщення й природи), роздум; жанрів мовлення: оповідання, стаття, п’єса, вірш, казка, байка, легенда, переказ, пісня; загадка, прислів’я, приказки. Виразне читання вголос художніх, ділових, науково-популярних текстів, що належать до таких жанрів  мовлення, як оповідання, стаття, п’єса, казка, байка, прислів’я, приказки, загадки.	Учень (учениця):  розуміє з одного прослухування  фактичний зміст висловлень інших людей (розповіді, лекції, повідомлення тощо),  слідкує за змістом мовлення та його особливостями  (тривалість звучання  незнайомих художніх текстів обсягом 500-600 слів  5-6 хв., текстів інших стилів обсягом 400-500  (також  офіційно-ділового)  – 4-5 хв.; виконує вказівки, які містяться в тексті щодо вибору одного  із запропонованих варіантів відповіді на запитання за змістом текстом, ділить текст на частини, знаходить указані вчителем частини тощо; визначає тему й основну думку,  причинно-наслідкові зв’язки,  основну і другорядну інформацію, зображувально-виражальні засоби тексту; розрізняє емоційно-оцінну інформацію, прямо виражену в тексті; частини тексту за поданим простим планом; оцінює особливості змісту й форми прослуханого тексту; висловлює ставлення до змісту й критично формулює  власні судження.   Учень (учениця): читає мовчки  відповідно до його віку незнайомі тексти різних стилів, типів і жанрів мовлення зі швидкістю 110-180 слів за хв.;  переглядає більші за обсягом тексти, ніж у попередніх класах, швидко знаходячи в них указані вчителем  елементи тексту й змісту (виділені спеціальним шрифтом слова, розділові знаки, виноски, кількість абзаців на сторінці тощо,  пряму мову й діалог, порівняння, опис чи роздум, висновки, ключові слова або пропущені слова тощо), основну і другорядну інформації; осмислює й запам'ятовує найважливіші змістові віхи прочитаного; аналізує структуру тексту, виділяючи в ньому мікротеми; добирає до них заголовки; складає складний  план готового тексту; оцінює прочитаний текст з погляду новизни його змісту,  виразності мовного оформлення, задуму мовця тощо; висловлює своє ставлення до змісту  прочитаного тексту, критично формулюючи власні судження. Учень (учениця): читає вголос  знайомі тексти  різних стилів, типів, жанрів мовлення  (складніші порівняно з попереднім класом), з достатньою швидкістю (80-120 слів за хв.), плавно, з дикцією ділить  речення на смислові відрізки, виділяє голосом ключові слова, ураховуючи ситуацію спілкування; оцінює прочитаний вголос текст  (його зміст, форму,  задум    і мовне оформлення);
3		Відтворення готового тексту:  Перекази за простим і складним планами. Говоріння: Докладні перекази  художніх текстів розповідного характеру з елементами природи. Вибірковий переказ тексту наукового стилю з елементами роздуму. Письмо: Докладні перекази  художніх текстів розповідного характеру з елементами опису  приміщення й  тексту-роздуму. Вибірковий переказ  художнього тексту розповідного характеру з елементами опису  природи.	Учень (учениця): переказує докладно й вибірково (усно й письмово) почуті й прочитані тексти художнього й наукового стилів мовлення  обсягом (для докладного переказу 150-200 слів, вибіркового – орієнтовно 250-300 слів) за самостійно складеним простим і складним планами, підпорядковуючи висловлення темі та основній думці, з дотриманням композиції, мовних,  стильових особливостей та авторського задуму; помічає й виправляє недоліки  у своєму й чужому мовленні; оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення).
4		Створення власних висловлювань: Діалогічне мовлення: Діалог, його розігрування   відповідно  до запропонованої ситуації спілкування, пов’язаної з особистими  враженнями від певних подій, спостереженнями,  обміном думками, життєвим досвідом учнів, етикетного характеру. Монологічне мовлення: Твори  за простим планом. Говоріння: Твори-описи  приміщення й природи на основі особистих вражень у художньому стилі.	Учень (учениця):  складає й розігрує діалоги певного обсягу (орієнтовно 7-8 реплік для двох учнів) відповідно до запропонованої ситуації спілкування, запитань, досягаючи комунікативної мети; дотримується    норм  української літературної мови; висловлює особисту позицію щодо обговорюваної теми, дотримуючись правил спілкування, уживає прислів’я й приказки для висновків та узагальнень; оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення); добирає й  систематизує для самостійних висловлень матеріал на основі різних інформаційних джерел (зокрема й ресурсів Інтернету). Учень (учениця):  складає усні й письмові твори за  простим планом, обираючи відповідний до ситуації спілкування та
		Твір-оповідання за жанровою картиною. Повідомлення на лінгвістичну тему в науковому стилі. Письмо: Твір-опис  природи за картиною в художньому стилі. Твір-роздум про вчинки людей на основі власних спостережень і вражень у художньому стилі. Твір-оповідання на основі побаченого. Ділові папери. План роботи. Оголошення.	задуму стиль мовлення (розмовний, науковий, художній, офіційно-діловий); тип мовлення (зокрема твір-опис приміщення й природи, твір-роздум про вчинки людей), жанри мовлення (оповідання на основі побаченого, повідомлення, план роботи, оголошення), мовні засоби, ураховуючи особливості ситуації спілкування, відповідно до заданої будови (вступ, основна частина, кінцівка), комунікативного завдання; додержується вимог до мовлення й основних правил спілкування; помічає й виправляє недоліки у своєму й  чужому мовленні;  оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення).
Міжпредметні зв'язки. Інтер'єр і пейзаж у літературному творі; усна характеристика літературного героя; письмовий відгук про невеликий твір (література); переказ текстів наукового стилю (історія, природознавство); усні роздуми на математичні теми (математика); усний опис змісту й художніх засобів творів живопису, які зображують інтер'єр, пейзаж; усна розповідь за змістом жанрової картини про вчинки людей; теплі й холодні кольори; властивості, кольорове багатство довкілля (образотворче мистецтво).

Мовна змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовної компетентності учнів
1	1	Вступ. Краса і багатство української мови	Учень (учениця): знає  засоби милозвучності української мови; знаходить їх у тексті; використовує у власному мовленні; усвідомлює естетичну цінність української мови.
2	6	Повторення, узагальнення  й поглиблення вивченого Словосполучення і речення. Головні члени речення. Просте речення. Звертання, вставні слова, однорідні члени речення в простому реченні.. Складне речення. Пряма мова. Діалог. Правопис. Розділові знаки в простому реченні. Розділові знаки у складному реченні і при прямій мові й діалозі. Правопис префіксів, суфіксів, голосні в коренях і на межі значущих частин слова та основ. Внутрішньопредметні зв’язки: . Культура мовлення. Правильне інтонування простих речень зі звертаннями, вставними словами та однорідними членами речення різних за метою висловлювання. Інтонування складних речень. Засвоєння стандартних висловів, характерних для текстів  офіційно-ділового стилю.	Учень (учениця): розрізняє словосполучення й речення, прості й складні речення, типи й стилі мовлення; визначає головне й залежне слова в словосполученні, головні  і другорядні члени речення, типи й стилі мовлення; знаходить у реченні вставні слова, звертання та однорідні члени речення; називає частини мови, якими вони виражені; розставляє правильно розділові знаки в простих ускладнених реченнях,  складних реченнях; пояснює орфограми і пунктограми за допомогою вивчених правил; знаходить і виправляє орфографічні й пунктуаційні помилки на вивчені правила; будує речення зі звертаннями, вставними словами, однорідними членами речення; із простих речень – складне; речення з прямою мовою; тексти офіційно-ділового стилю та інших стилів; помічає   й виправляє порушення  вимог до культури мовлення при інтонуванні простих і складних речень, усуває недоліки в змісті, структурі тексту й мовному оформленні; складає усні й письмові монологічні й діалогічні висловлення на певну соціокультурну тему відповідно до визначеної комунікативної мети на основі власного життєвого досвіду, використовуючи звертання, вставні слова, прості і складні речення з прямою й непрямою мовою та діалоги.
3 __4	12 7 _____ 5	Лексикологія Групи слів за їх походженням: власне українські й запозичені (іншомовного походження) слова. Тлумачний словник української мови. Словник іншомовних слів. Активна й пасивна лексика української мови: застарілі слова (архаїзми й історизми), неологізми, пароніми. Групи слів за вживанням: загальновживані  й стилістично забарвлені слова, діалектні, професійні слова й терміни, просторічні слова. Офіційно-ділова лексика. _____________________________________ Фразеологія Фразеологізми. Поняття про фразеологізм, його лексичне значення. Джерела україн­ських фразеологізмів. Прислів'я, приказки, крилаті вирази, афоризми як різновиди фразеологізмів. Фразеологіз­ми в ролі членів речення. Ознайомлення із фразеологічним словником. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення. Доречне вживання вивчених пластів лексики у власному мовленні; визначення їх ролі в текстах різних стилів. Міжпредметні зв’язки. Використання фразеологізмів у художньому творі.	Учень (учениця): усвідомлює основні терміни розділу, їх значення;  визначає лексичне значення слова, групи слів за значенням, походженням, уживанням у мові; значення фразеологізмів, прислів’їв, приказок, крилатих висловів; стилістичну роль діалектизмів, професійних слів, термінів, архаїзмів,  неологізмів і фразеологізмів у художніх і науково-публіцистичних текстах; доводить аргументовано належність слова до певної групи лексики; редагує тексти з лексичними помилками; доречно використовує у власному мовленні вивчені пласти лексики, фразеологізми; користується словниками різних типів; складає й розігрує діалоги за певною ситуацією в офіційно-діловому стилі.
5	9	Словотвір. Орфографія Змінювання і творення слів. Твірне слово. Основні способи словотворення: префіксальний, суфіксальний, префіксально-суфіксальний, безафіксний (відкидання від твірного слова префіксів, суфіксів і закінчення), складання основ (або слів), абревіатури, перехід слів з однієї частини мови в іншу. Словотвірний ланцюжок. Словотвірний розбір слова. Зміни приголосних при творенні слів: іменників із суфіксом –ин (а) від прикметників на –ський, -цький; буквосполученням –чн- (-шн-). Зміни приголосних при творенні відносних прикметників із суфіксами –ськ-, -цьк-, -зьк- та іменників з суфіксами –ств (о), -зтв (о), -цтв (о). Складні слова. Сполучні о, е в складних словах. Творення складноскорочених слів.  Правопис складних слів разом і через дефіс, написання слів з пів-; правопис складноскорочених слів. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення. Вимова та наголошення складних і складноскорочених слів; правильне вживання їх у мовленні з прикметниками й дієсловами. Складні випадки слововживання.	Учень (учениця): знає основні способи словотвору; приголосні, що зазнають змін при суфіксальному словотворенні; знаходить їх у слові, правильно проводить зміни; визначає спосіб творення відомих слів, а також поетичних неологізмів; самостійно утворює нові слова вивченими способами, словотвірний ланцюжок й словотвірне гніздо; знаходить, пояснює й   виправляє орфографічні помилки на вивчені правила; користується орфографічним словником;  утворює й використовує складноскорочені слова у власному мовленні, правильно узгоджуючи їх із прикметниками й дієсловами; правильно пише  й вимовляє складні  й складноскорочені слова; складає речення зі словами, що перейшли з однієї частини мови в другу, а також висловлення  на певну соціокультурну тему, звертаючи особливу увагу на забезпечення зв’язності тексту; редагує тексти, усуваючи недоліки в їх будові.
6	20	Морфологія. Орфографія Загальна характеристика частин мови. Іменник Іменник як частина мови: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Іменники загальні й власні, конкретні та абстрактні (повторення й поглиблення). Збірні іменники. Рід іменників (повторення). Іменники спільного роду. Число іменників (повторення). Іменники, що мають форми тільки однини або тільки множини. Відмінки іменників. Кличний відмінок. Відмінювання іменників. Поділ іменників на відміни й групи. Відмінювання іменників І відміни. Відмінювання іменників ІІ відміни. Особливості відмінювання іменників чоловічого роду в родовому відмінку. Відмінювання іменників ІІІ – IV відмін. Незмінювані іменники. Рід незмінюваних іменників. Відмінювання іменників, що мають форму лише множини. Правопис іменників. Велика буква і лапки у власних назвах. Не з іменниками. Букви –а (-я), -у (-ю) в закінченнях іменників чоловічого роду другої відміни. Букви е, и, і в суфіксах  –ечок, -ечк, -ичок, -ичк, -інн (я), -ення (-я), -н (я), -инн (я), -ив (о), -ев (о). Особливості написання іменників у кличному відмінку. Написання й відмінювання чоловічих і жіночих прізвищ, імен по батькові, Правопис складних іменників (повторення й поглиблення). Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення. Використання в мовленні іменників – синонімів, омонімів. Запобігання помилкам у визначенні роду окремих іменників (путь, біль,  рукопис),  іменників спільного роду (староста, сирота, бідолаха, листоноша, нероба, сиротина).  Уживання відмінкових форм іменників, кличного відмінка при звертанні (земле, Василю, Олено, добродію, батьку). Синонімічність деяких відмінкових закінчень: купив сіль (солі), хліб (хліба), твого ім’я (імені), пас ягнята (ягнят). Міжпредметні зв’язки. Слова з суфіксами зменшувально-пестливого значення й суфіксами згрубілості в художніх творах (література). Велика буква у власних назвах (історія, географія).	Учень (учениця): усвідомлює, що вивчає морфологія; морфологічні ознаки іменника,  його синтаксичну роль; особливості відмінювання іменників кожної відміни; знаходить іменники в реченні; визначає правильно належність іменника до певної відміни, роду, числа; пояснює основні значення відмінків; відмінює  іменники; визначає форму іменника в реченні, значення іменникових суфіксів; використовує іменники І–ІV відмін, а також незмінювані іменники  та іменники, що вживаються лише у власному мовленні; утворює іменники різними способами; правильно пише іменники з вивченими орфограмами; правильно утворює і пише чоловічі й жіночі прізвища,  імена по батькові; знаходить і виправляє орфо-графічні помилки на вивчені правила; користується орфографічним словником; використовує в мовленні іменники-синоніми та іменники-антоніми, синонімічність відмінкових закінчень, зокрема як засіб милозвучності,  кличний відмінок іменників при звертанні, фразеологізми й крилаті вислови, до складу яких входять іменники; усвідомлює роль іменників у досягненні точності, інформативності й виразності мовлення; помічає й виправляє граматичні помилки у використанні іменників; створює тексти на визначену соціокультурну тему, використовуючи  вивчені виражальні можливості іменника й уникаючи помилок, зазначених у програмі.
7	16	Прикметник: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Групи прикметників за значенням: якісні, відносні, присвійні. Перехід прикметників з однієї групи в іншу. Ступені порівняння якісних прикметників, творення їх. Відмінювання прикметників. Повні і короткі форми прикметників. Прикметники твердої й м’якої груп. Перехід прикметників в іменники. Правопис прикметників. Творення прикметників (практично)..Написання прикметників із суфіксами: -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-, -ськ-, -цьк-, -зьк-. Букви е, о, и в прикметникових суфіксах –ев-(-єв-), -ов-(-йов-, -ьов-), -ин-,-ін-, -ичн-. Написання не з прикметниками. Написання –н- і –нн- у прикметниках. Написання складних прикметників разом і через дефіс. Написання прізвищ прикметникової форми. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення Використання в мовленні прикметників-синонімів. Правильне вживання в мовленні вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників. Лексикологія. Фразеологія. Засвоєння прикметників-означень, фразеологізмів   із прикметниками. Прикметники-синоніми та антоніми. Міжпредметні зв’язки. Використання прикметників для точного опису предметів, явищ і подій (географія, історія, ботаніка), епітет, порівняння, метафора (література).	Учень (учениця): усвідомлює морфологічні ознаки прикметника,  його синтаксичну роль;  знаходить прикметники в реченні; визначає його значення, морфологічні ознаки, синтаксичну роль у реченні; відмінює прикметники твердої й м’якої груп; утворює правильно форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників; якісні, відносні й присвійні прикметники від інших частин мови за допомогою відомих способів словотвору; складає з ними речення; уживає у власному мовленні;   правильно пише  прикметники з вивченими орфограмами й пояснює їх, користуючись правилом; знаходить і виправляє помилки в правописі прикметників; усвідомлює роль прикметників у досягненні точності й виразності мовлення; робить аналіз текстів у підручниках літератури, історії, географії, фізики, хімії щодо стилістичної ролі в них прикметників; редагує тексти з метою усунення невиправданих повторів прикметників і заміни їх синонімами; читає й переказує (усно й письмово) тексти з описами природи, приміщення; складає діалоги відповідно до запропонованої ситуації, пов’язаної з особистими враженнями, спостереженнями, а також висловлення на соціокультурну тему, використовуючи виражальні можливості прикметника.
8	10	Числівник: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Числівники кількісні (на означення цілих чисел, дробові, збірні) і порядкові. Числівники прості, складні й складені. Відмінювання  числівників. Правопис. Буква ь на кінці числівників і перед закінченням у непрямих відмінках. Роздільне написання складених числівників. Написання ра­зом порядкових числівників із -тисячний. Узгодження числівників з іменниками. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Правильне вживання кількісних числівників з іменниками у всіх відмінках. Уживання числівників для позна­чення дат, часу (годин). Використання числівників у текстах різних стилів мовлення. Лексикологія й фразеологія. Засвоєння числівників на позначення дат і годин. Числівники у фразеологізмах; засвоєння таких фразеологізмів. Міжпредметні зв’язки. Правильне використання відмінкових форм числівників під час читання й усного пояснення задач, прикладів (фізика, математика, історія, географія, хімія).	Учень (учениця): усвідомлює загальне значення числівника, його морфологічні ознаки, синтаксичну роль у реченні; знаходить числівники в тексті, розрізняє числівники й прислівники; визначає їх граматичні ознаки; утворює й використовує  правильно відмінникові форми числівників; поєднує правильно  числівники з іменниками; пояснює  правопис числівників; помічає й виправляє помилки на вивчені правила; аналізує тексти щодо  стилістичної ролі числівників у них; усвідомлює роль числівників у досягненні точності й виразності мовлення; складає речення, висловлення з використанням  прислів’їв, крилатих висловів, до складу яких входять числівники; створює діалоги з використанням  дат і точного позначення часу, а також усні, письмові висловлення на певну тему, використовуючи виражальні можливості числівників.
9	10	Займенник: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Розряди займенників за значенням: особові, зворотний, присвійні, вказівні; питальні й відносні; заперечні; означальні й неозначені(ознайомлення). Відмінювання займенників усіх розрядів. Правопис займенників. Приставний н у формах особових і вказівних займенників. Написання разом і через дефіс неозначених займенників. Правопис заперечних займенників. Написання займенників із прийменниками окремо. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення. Уживання займенників як сполучних слів  для зв’язку речень у тексті. Використання особового займенника Ви у ввічливому значенні при звертанні до однієї особи. Міжпредметні зв’язки. Використання займенників у відповідях учнів на уроках історії, географії, літератури, предметах природничо-математичного циклу.	Учень (учениця): усвідомлює значення, морфологічні ознаки й синтаксичну роль займенника; знаходить  займенники в тексті; визначає їх морфологічні ознаки й синтаксичну роль у реченні; відрізняє  займенники від інших частин мови; утворює неозначені й заперечні займенники; відмінює правильно розряди займенників; правильно визначає розряд займенників його, її, їх; пояснює правопис займенників; помічає й виправляє помилки в написанні та вживанні займенників; використовує займенники для зв’язку речень у тексті; правильно поєднує займенники з прийменниками; створює монологи й діалоги-роздуми про вчинки людей із використанням виражальних можливостей займенника для  розкриття задуму висловлення.
10	4	Повторення в кінці року Лексикологія. Словотвір й орфографія. Морфологія й орфографія.	Учень (учениця): знає основні орфограми у вивчених частинах мови; знаходить у тексті й харак-теризує за граматичними озна-ками вивчені частини мови; правильно використовує їх у власному мовленні; знаходить лексичні й граматичні  помилки в тексті, виправляє й пояснює їх; складає твори на основі побаченого, почутого з урахуванням тематики соціокультурної змістової лінії.

Соціокультурна змістова лінія

Орієнтовний зміст навчального матеріалу			Орієнтовні вимоги до рівня соціокультурної компетентності учнів
Cфери відношень	Тематика текстів	Теми висловлювань учнів
Я і українська  мова й література. Я і Батьків-щина, (її природа, історія) Я і національна культура (звичаї, традиції, свята, культура взаємин, українська пісня). Я і мистецтво (традиційне й професійне). Я і ти (члени родини, друзі, товариші). Я і ми (родина, класний колектив,  народ, людство) Я як особистість	Українська мова – основа національної ідентичності.   Етнографічне районування України. Рослинний і тваринний світ рідного краю. Особливості природного ландшафту України. Сім природних чудес України. Гармонія людини й природи.   Родинно-побутова культура українців. Народна пісня – душа народу. Колискова. Обрядові пісні.  Історія кобзарства в Україні. Кобзарі й лірники. Гумористична й сатирична творчість українського народу. Національне традиційне вбрання українців. Символіка народного костюма. Українська народна архітектура.   Художньо-культурна цінність декоративно-прикладного мистецтва. Плетіння, вишивка, ткацтво, килимкарство, кераміка, мереживо тощо.   Моя родина, родовід. Родинні цінності, свята й традиції. Мати – берегиня роду. Життя за нормами народної моралі. Етика спілкування. Слово як духовна святиня. Домашні обов’язки. Дружба й товаришування.   Світ моїх захоплень.	«Барви українського слова», «Чистіша від сльози вона хай буде».   «Барвінковий край», «Рідні краєвиди», «Велична премудра природа».  «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» (Т.Шевченко), «Мамина пісня», «Ой весна, весна, днем красна»,  «Про що розповідає старенька хата». «Одягни вишиванку». «Мережила скатертину». «Ой, роде наш красний», «Із замуленого джерела води не нап’єшся».  «Люди, з яких я беру приклад»,  «Любить людей мене навчила мати…» (В.Симоненко).     «Пізнай самого себе», «Не одяг прикрашає людину, а добрі справи».	Учень (учениця): сприймає, аналізує, оцінює прочитані чи почуті відомості і добирає й використовує  ті з них, які необхідні для досягнення певної комунікативної мети; використовує українську мову як засіб формування ціннісної позиції щодо громадянського патріотизму, любові до Батьківщини, української природи, почуття гордості за свою країну, поваги до її історії, культури й історичних пам’яток, сімейних цінностей, визнання цінності здоров’я свого й інших, оптимізм у сприйманні світу; усвідомлює  необхідність бути готовим  і здатним дотримуватися морально-етичних норм стосовно дорослих і ровесників у школі, позашкільному житті, дома, суспільно корисній діяльності.

Діяльнісна (стратегічна) змістова лінія

Види загально- навчальних  вмінь	Орієнтовні вимоги до рівня діяльнісної компетентності  учнів
Організаційно- контрольні	Учень (учениця)  самостійно чи за допомогою вчителя: визначає мотив і мету   власної пізнавальної діяльності; планує діяльність для досягнення мети; здійснює план; оцінює здобутий результат і робить відповідні корективи.
Загальнопізна- вальні (інтелектуальні, інформаційні)	Учень (учениця)  самостійно чи за необхідною допомогою вчителя: аналізує мовні й позамовні поняття, явища, закономірності; порівнює, узагальнює їх; виділяє головне з-поміж другорядного; здобуває  інформацію з різноманітних джерел (довідкової, художньої літератури, ресурсів Інтернету тощо),  здійснює  бібліографічний пошук, працює  з текстами  вивчених типів, стилів і жанрів мовлення;  систематизує, зіставляє, інтерпретує готову інформацію; моделює мовні й позамовні поняття, явища, закономірності.
Творчі	Учень (учениця)  за певною допомогою вчителя чи самостійно: уявляє словесно описані предмети і явища; переносить раніше засвоєні знання і вміння в нову ситуацію; помічає й формулює проблему в процесі навчання; усвідомлює будову предмета вивчення; робить припущення щодо способу розв’язання певної проблеми; добирає аргументи для  його доведення (у нескладних випадках).
Естетико-етичні	Учень (учениця) помічає красу в мовних явищах, явищах природи, у творах мистецтва, у вчинках  людей і результатах їхньої діяльності; критично оцінює свої вчинки, узгоджувати їх із загальнолюдськими моральними нормами; виявляє готовність  і здатність творити добро словом і ділом.

7 клас

(88 год. 2,5 год. на тиждень)

(3 год. – резерв годин для використання на розсуд учителя)

Мовленнєва змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовленнєвої компетентності  учнів
1	22 (заг.)	Відомості про мовлення Повторення й поглиблення  вивченого про текст,  його структурні особливості,  мовні засоби зв’язку речень у тексті. Мікротема тексту (практично) . Повторення вивченого про стилі мовлення. Поняття про публіцистичний стиль. Складний план власного висловлення (практично). Різновиди читання: ознайомлювальне, вивчальне, переглядове (загальне ознайомлення). Повторення вивченого про типи мовлення. Особливості побудови опису зовнішності людини,  опису дій, роздуму дискусійного характеру. Жанри мовлення: оповідання, замітка,  розписка, особливості їх побудови. Стилістична помилка ( практично).	Учень (учениця): розпізнає текст, його структурні особливості,   загальні мовні засоби  міжфразного зв’язку в тексті (службові і вставні слова, єдність видо-часових форм дієслів-присудків, займенники, числівники); визначає ситуацію спілкування,  стилі  мовлення (розмовний, художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний); типи (розповідь, опис зовнішності людини, процесу праці, роздум дискусійного характеру); жанри  (оповідання, замітка,  розписка), особливості їх побудови; знаходить і виправляє стилістичні помилки.
2		Види робіт Сприймання чужого мовлення: Аудіювання (слухання-розуміння) Розрізнення на слух  відомої й нової інформації, поділ прослуханого тексту на частини, розуміння логічного й емоційно-оцінного компонентів його змісту, сприймання на слух прямо не вираженої емоційно-оцінної інформації. Слухання-розуміння текстів діалогічного й монологічного характеру, що належать до таких стилів: художнього, наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного; типів: розповідь, опис, роздум (зокрема опис зовнішності людини, виконання  дій, роздум дискусійного характеру); жанрів мовлення: оповідання, стаття, нарис, замітка, казка, пісня, легенда, переказ, байка, загадка, прислів’я, приказки (об’єднані певною темою).  Читання мовчки і вголос Читання мовчки текстів діалогічного й монологічного характеру, що належать до таких стилів: художнього, наукового, офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного; типів мовлення: розповідь, опис, роздум (зокрема опис зовнішності людини, роздум дискусійного характеру); жанрів:  оповідання, стаття, нарис, замітка, п’єса, казка, пісня, легенда, переказ, байка, загадка, прислів’я, приказки.  Ознайомлювальне читання  (практично). Виразне читання  вголос художніх, науково-популярних, публіцистичних  текстів, що належать до таких жанрів мовлення, як оповідання, п’єса, стаття, нарис, замітка, переказ, легенда, байка, вірш, пісня,  прислів’я, усмішки   (вивчення деяких напам’ять або близько до тексту для збагачення власного мовлення)	Учень (учениця):  розуміє з одного прослухування фактичний зміст незнайомого тексту, тему та основну думку (тривалість звучання художнього тексту обсягом 600-700 слів – 6-7 хв., інших стилів обсягом 500-600 слів (також  публіцистичного) – 5-6 хв.); прогнозує зміст висловлювання за формулюванням те­ми, поданим планом;  виокремлює ключові слова й записує їх у процесі  слухання; розрізняє прямо не виражену в тексті емоційно-оцінну інформацію; спеціальні засоби для виділення основних положень тексту; відому й нову інформацію;  визначає основну й другорядну інформацію, причинно-наслідкові зв’язки, зображувально-виражальні засоби  в текстах (складніших порівняно з попередніми класами) ; складає простий план почутого; оцінює прослухане, співвідносячи його із задумом мовця, своїм життєвим досвідом. Учень (учениця): читає мовчки відповідно до їхнього віку  незнайомі   тексти різних стилів, типів і жанрів мовлення зі швидкістю 120-210 слів за хв.;  користується з певною метою залежно від мовленнєвої ситуації ознайомлювальним видом читання (відшуковує потрібну інформацію, читаючи заголовки, назву,  анотацію,  початок, кінцівку, окремі фрагменти тексту, орієнтується в його композиції, виділяє ключові слова, основну й другорядну інформацію, ділить текст на змістові частини,   максимально повно охоплює дібраний матеріал); складає складний план прочитаного;   визначає причинно-наслідкові зв’язки, зображувально-виражальні особливості тексту; оцінює прочитане (його зміст, форму, авторський задум і мовне оформлення). Учень: виразно читає вголос  знайомі  тексти (складніші порівняно з попередніми класами)  різних стилів, типів і жанрів мовлення з достатньою швидкістю (80-120 слів за хв.), плавно, з гарною дикцією відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, виражає з допомогою темпу, тембру, гучності читання особливості змісту, авторський задум;  оцінює прочитаний уголос текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення).
3		Відтворення готового тексту:
		Перекази за простим і складним планами. Говоріння: Докладний переказ розповідного тексту художнього стилю з елементами опису зовнішності людини. Докладний переказ тексту публіцистичного стилю мовлення з елементами роздуму. Вибірковий  переказ тексту наукового стилю. Письмо: . Докладний переказ тексту-роздуму дискусійного характеру в публіцистичному стилі. Стислий переказ  розповідного тексту про виконання певних  дій в художньому стилі.	Учень (учениця): пере­казує докладно й стисло (усно й письмово)  прослухані й прочитані тексти художнього, наукового й публіцистичного  стилів  мовлення обсягом (для докладного переказу 200-250 слів, стислого – у півтора рази більше),  підпорядковуючи висловлювання темі й основній думці, з урахуванням комунікативного завдання, композиції, мовних, стильових особливостей та авторського задуму, за самостійно складеним простим і складним планами; оцінює текст (його зміст,  форму,  авторський задум і мовне оформлення).
4		Створення власних висловлювань: Діалогічне мовлення: Діалог, який доповнює почутий або прочитаний текст,  його розігрування  відповідно  до запропонованої ситуації спілкування, пов’язаної з характеристикою людей; діалог дискусійного характеру. Монологічне мовлення: Твори за простим і складним планами. Говоріння: Твір-опис дій на основі  власних спостережень у художньому стилі.  . Письмо: Твір-опис зовнішності людини за картиною в художньому стилі. Твір розповідного характеру про  виконання автором улюбленої справи   в художньому стилі (приготування обіду, моделювання, малювання, шиття, вишивання тощо). Твір-оповідання за поданим сюжетом. Портретний нарис  у публіцистичному стилі.  Анотація . Ділові папери. Розписка.	Учень (учениця): складає  діалог за зразком, поданим початком або закінченням, діалоги до монологічних текстів, доповнює відсутні репліки в поданому діалозі; розігрує  діалог (орієнтовно 8-10 реплік для двох учнів) відповідно до запропонованої ситуації спілкування, досягаючи комунікативної мети, аргументуючи висловлені тези, спростовуючи помилкові висловлювання співрозмовника; додержується   норм української літературної мови й правил спілкування; висловлює особисту позицію щодо обговорюваної  теми, добираючи цікаві, переконливі  аргументи на захист своєї позиції, даючи влучну, дотепну відповідь із використанням прислів’їв і приказок;   оцінює текст (його зміст, форму,  задум і мовне оформлення). Учень (учениця): складає усні й письмові твори  за  простим і складним планами,  обираючи відповідний ситуації спілкування стиль мовлення (розмовний, художній, науковий, публіцистичний, офіційно-діловий), типи мовлення (зокрема твір-опис зовнішності людини, твір про виконання  дій, жанри мовлення (оповідання за поданим сюжетом, портретний нарис, анотація, розписка); мовні засоби відповідно до задуму висловлювання, стилю, типу й жанру мовлення; збирає й систематизує матеріал для твору; додержується  вимог до мовлення й основних правил спілкування;  помічає й виправляє недоліки у власному й чужому мовленні;  оцінює текст (його зміст, форму,  задум і мовне оформлення).
Міжпредметні зв'язки. Письмова характеристика літературного героя; елементарний аналіз змісту й художніх засобів твору-живопису про подвиг людей; передача динаміки дій (образотворче мистецтво);  нариси  на суспільну тему (історія).

Мовна змістова лінія

№	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовної компетентності  учнів
1	63 (заг.) 1	Вступ Літературна норма  української мови.	Учень (учениця): усвідомлює поняття літературна мова, літературна норма;  розрізняє поняття літературна мова й діалекти .
2	3	Повторення та узагальнення вивченого Розділові знаки у вивчених синтаксичних конструкціях. Вивчені частини мови,  правопис їх.	Учень (учениця): розставляє правильно розділові знаки в простому й складному реченнях відповідно до вивчених правил; знаходить у реченні вивчені частини мови; орфограми ; визначає належність слова до частини мови, обґрунтовує написання  їх; виправляє допущені помилки; складає прості й складні речення; читає й переказує тексти з різними видами речень.
3	18	Морфологія. Орфографія Дієслово: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Форми дієслова: неозначена форма, особові форми, дієприкметник, дієприслівник, безособові форми на -но, -то (загальне ознайомлення). Неозначена форма (інфінітив) та особові форми. Доконаний і недоконаний види дієслова. Часи дієслів. Теперішній час. Минулий час. Зміна дієслів у минулому часі. Майбутній час. Дієслова І і ІІ дієвідмін. Дієвідмінювання дієслів теперішнього й майбутнього часу. Способи дієслів (дійсний, умовний, наказовий). Творення дієслів умовного й наказового способів. Безособові дієслова. Способи творення дієслів. Правопис дієслів. Не з дієсловами (повторення). Правопис -ться, -шся в кінці дієслів (повторення). Букви е, и в особових закінченнях дієслів I і II дієвідмін (повторення). Буква ь у дієсловах наказового способу.  Внутрішньопредметні зв’язки: Фонетика. Орфоепія.  Вимова дієслів на –шся, -ться. Чергування приголосних у дієсловах. Синтаксис.  Уживання дієслова в ролі різних членів речення. Культура мовлення. . Уживання одних способів дієслів чи форм певного часу замість інших. Міжпредметні зв’язки. Метафора, уособлення (література).	Учень (учениця): усвідомлює значення дієслова, його морфологічні ознаки, синтаксичну роль;   знаходить дієслово в реченні; визначає його форми, граматичні ознаки, належність дієслова до певної дієвідміни, засоби творення видових пар дієслів; правильно вимовляє дієслова й пише їх із вивченими орфограмами; аргументує написання  орфограм; знаходить і виправляє допущені помилки на вивчені орфографічні правила, а також помилки у формі залежного слова; використовує правильно форми дієслів у мовленні; аналізує випадки використання дієслів із стилістичною метою, визначаючи їх виражальні можливості; конструює речення з дієсловами в усіх часах і особових формах, зокрема в переносному значенні; редагує  тексти щодо заміни повторюваних дієслів синонімами, уживання одних дієслів одного способу замість інших; складає й розігрує  діалоги відповідно до запропонованої ситуації спілкування, використовуючи з комунікативною метою дієслова у формі одного часу й способу замість іншого; складає усні й письмові висловлення на певну соціокультурну тему, викори-стовуючи виражальні можливості дієслова, зокрема висловлення в художньому стилі з дієсловами 2-ї особи однини; ділові папери (інструкцію) з дієсловами у 3 особі множини; усвідомлює роль дієслів у досягненні точності, інформативності й виразності мовлення.
4	10	Дієприкметник як особлива форма дієслова: значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Активні й пасивні дієприкметники. Творення й відмінювання  активних і пасивних дієприкметників теперішнього й минулого часу. Дієприкметниковий зворот. Безособові дієслівні форми на -но, -то. Правопис дієприкметників. Правопис відмінкових закінчень  дієприкметників. Розділові знаки в реченнях із дієприкметниковими зворотами.	Учень (учениця): усвідомлює  значення дієприкметника,  його морфологічні ознаки, синтаксичну роль; відрізняє дієприкметник від прикметника; знаходить у реченні  дієприкметник і дієприкметниковий зворот; безособові дієслівні форми на -но, -то; визначає дієприкметники активного й пасивного стану;   засоби їх творення; пише правильно дієприкметники з вивченими орфограмами;
		Правопис суфіксів дієприкметників. -Н- у дієприкметниках та –нн- у прикметниках дієприкметникового походження. Не з дієприкметниками. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення. Правильне використання активних  дієприкметників у мовленні. Будова речень із дієприкметниковими зворотами; синоніміка складних і простих речень із дієприкметниковими зворотами. Синоніміка речень активного і пасивного станів. Використання в мовленні безособових форм на -но, -то. Міжпредметні зв’язки. Використання дієприкметників як засобу творення образності (література); використання дієприкметників у наукових текстах (історія, географія, біологія, фізика).	правильно розставляє розділові знаки при дієприкметниковому звороті; пояснює орфограми в дієприкметнику й пунктограми; знаходить і виправляє в реченні помилки на вивчені орфографічні, граматичні й пунктуаційні правила;   правильно інтонує речення з дієприкметниковими зворотами; складає речення з дієприкмет-никовими зворотами;  здійснює їх заміну підрядним реченням; використовує  дієприкметники, дієприкметникові звороти, форми на –но, -то, а також  фразеологізми, крилаті вислови, до складу яких входять дієприкметники, у власних висловленнях, зокрема в текстах-описах на певну соціокультурну тему.
5	7	Дієприслівник як особлива форма дієслова: загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Вид і час дієприслівників. Дієприслівники  недоконаного й доконаного виду, їх творення. Дієприслівниковий зворот. Правопис дієприслівників. Коми при дієприслівниковому звороті й одиничному дієприслівникові. Не з дієприслівниками. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення. Правильне вживання дієприслівників у власному мовленні, дотримання інтонації в реченнях із дієприслівниковим зворотом. Міжпредметні зв’язки. Використання дієприслівника для створення образності (художня література); використання дієприслівника в наукових текстах (історія, географія, біологія, хімія, фізика, математика).	Учень (учениця): усвідомлює загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксичну роль  дієприслівника; знаходить дієприслівник, дієприслівниковий зворот у реченні; відрізняє дієприслівник від дієприкметника; визначає граматичні ознаки дієприслівника; пише правильно дієприслівники з вивченими орфограмами; розставляє розділові знаки при дієприслівниках і дієприслівникових зворотах; виправляє помилки у вживанні й правописі дієприслівників; правильно будує речення з дієприслівниковими зворотами,  інтонує їх. конструює  прості речення з дієприслівниками й дієприслів-никовими зворотами, замінює їх складними реченнями з підрядними обставинними; читає й переказує тексти з дієприслівниками й дієпри-слівниковими зворотами; складає монологи й діалоги, використовуючи виражальні можливості дієприслівників і дієприслівникових зворотів.
6	14	Прислівник, значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль. Розряди прислівників (практично). Ступені порівняння прислівників. Творення й правопис прислівників Букви –н- та –нн- у прислівниках. Не і ні з прислівниками. И та і в кінці прислівників. Правопис прислівників на -о ,-е, утворених від прикметників і дієприкметників. Написання прислівників окремо, разом і через дефіс. Написання прислівникових словосполучень типу: раз у раз, з дня на день... Внутрішньопредметні зв’язки: Лексикологія й фразеологія. Прислівники-синоніми й антоніми; прислівники-омоніми до іменників із прийменниками. Фразеологізми й крилаті вислови з прислівниками Культура мовлення. Правильне наголошування прислівників. Міжпредметні зв’язки. Bикористання прислівників у художніх і наукових текстах (література, історія, географія, біологія, хімія, фізика).	Учень (учениця): усвідомлює значення, морфологічні ознаки, синтаксичну роль прислівника; знаходить прислівники в реченні, відрізняючи їх від омонімічних і паронімічних частин мови; визначає його граматичні ознаки; утворює ступені порівняння, практично застосовує правила правопису; правильно наголошує прислівники; помічає й виправляє помилки в правописі прислівників; аналізує  й визначає  роль прислівника в художніх і наукових текстах; складає речення з прислівниками й мікротексти, використовуючи прислівник для зв’язку речень у тексті; створює  усні й письмові висловлення на певну соціокультурну тему, викори-стовуючи прислівник  як виражальний засіб мовлення.
7	3	Прийменник як службова частина мови. Прийменник як засіб зв’язку  слів у словосполученні й реченні. Зв’язок прийменника з непрямими відмінками іменника. Види прийменників за будовою. Непохідні і похідні прийменники. Правопис прийменників. Написання похідних прийменників разом, окремо і через дефіс. Внутрішньопредметні зв’язки: Лексикологія й фразеологія Синонімічні й антонімічні  прийменники. Синтаксис. Прийменниково-іменникові конструкції в ролі членів речення. Культура мовлення. Особливості вживання деяких прийменників з іменниками, числівниками, займенниками. Прийменники-синоніми як засіб милозвучності мови (в-у, з-зі-із-зо). Міжпредметні зв’язки. Використання прийменниково-іменникових конструкцій у художніх і наукових текстах (література, історія, географія, фізика, хімія).	Учень (учениця): знаходить прийменники в реченні; відрізняє їх від сполучників і часток; правильно поєднує  з іменниками; застосовує правила правопису прийменників; знаходить і виправляє помилки в їх правописі; аналізує тексти щодо правильності використання  прийменників із відмінковими формами іменників; складає речення з різноманітними прийменниково-іменниковими конструкціями; редагує тексти щодо правильності використання прийменникових засобів милозвучності мовлення.
8	3	Сполучник як службова частина мови. Види сполучників за будовою, походженням. Використання  сполучників у простому і складному реченнях: сполучники сурядності й підрядності. Правопис сполучників. Написання сполучників разом та окремо. Розрізнення сполучників і однозвучних слів. Внутрішньопредметні зв’язки: . Лексикологія й фразеологія. Синонімічні й антонімічні  сполучники. Міжпредметні зв’язки. Використання похідних складених сполучників у наукових текстах (історія, географія, біологія, хімія, фізика, математика).	Учень (учениця): знаходить сполучники в реченні; відрізняє їх від прийменників і часток; визначає види сполучників за будовою, способом використання в  простому й складному реченнях; правильно пише сполучники; помічає й виправляє помилки в їх написанні; правильно аналізує наукові тексти щодо функції в них похідних складених сполучників; використовує сполучники  у власних висловленнях  відповідно до функціонального призначення, складаючи прості і складні речення; редагує речення, доцільно замінюючи сполучники синонімічними.
9	4	Частка як службова частина мови. Розряди часток за значенням. Правопис часток. Не і ні  з різними частинами мови. (узагальнення).  Написання часток -бо, -но, -то,  -от, -таки. Внутрішньопредметні зв’язки: Лексикологія й фразеологія. Синонімічні та антонімічні частки. Міжпредметні зв’язки. Використання часток як виражального засобу в художніх творах (література).	Учень (учениця): знаходить частки в реченні, відрізняє від інших службових частин мови; визначає частки за їх роллю в реченні; правильно пише частки; знаходить і пояснює орфограми в частках за допомогою правил;  самостійно знаходить і виправляє помилки в правописі; аналізує тексти щодо використання в них часток як виражального засобу; редагує тексти  щодо правильності використання  модальних часток; створює висловлювання, правильно використовуючи частки.
10	1	Вигук як особлива частина мови. Групи вигуків за значенням. Дефіс у вигуках. Кома і знак оклику при вигуках. Внутрішньопредметні зв’язки: Лексикологія й фразеологія.  Найуживаніші фразеологізми (зокрема приказки й прислів’я) з вигуками. . Культура мовлення. Правильне читання речень із вигуками. Міжпредметні зв’язки. Використання вигуків як засобу виразності в художніх творах     (література).	Учень (учениця): знаходить вигуки в реченні; визначає належність вигуку до відповідної групи за значенням; відрізняє їх від часток; правильно пише вигуки з орфограмами й розставляє розділові знаки при них; пояснює написання вигуків з орфограмами й пунктограмами; аналізує тексти щодо ролі в них вигуків; доречно використовує  вигуки у власному мовленні.
11	2	Узагальнення й систематизація вивченого  про частини мови, їх правопис і використання в мовленні.	Учень (учениця): визначає в реченні всі частини мови, називаючи їх граматичні ознаки; правильно пише  й пояснює орфограми; самостійно помічає й виправляє помилки в  усному й писемному мовленні.

Соціокультурна змістова лінія

Орієнтовний зміст навчального матеріалу			Орієнтовні вимоги до рівня соціокультурної компетентності учнів
Cфери відношень	Тематика текстів	Теми висловлювань учнів
Я і українсь- ка мова й література. Я і Батьківщина (її природа, історія). Я  і  національна культура (звичаї, традиції, свята, культура взаємин, українська пісня). Я і мистецтво (традиційне й професійне). Я і ти (члени родини, друзі, товариші ). Я і ми (класний колектив,  народ, людство) Я як особистість	Мова – скарбниця духовності народу.     Формування української народності. Речові пам’ятки слов’ян, писемні джерела про слов’ян. Людина й природа. Різноманітність флори й фауни в Україні й на Землі. Екологічна культура  людини. Матеріальна й духовна культура східних слов’ян. Культура Київської Русі. Звичаї й традиції рідного краю.     Українське образотворче мистецтво. Малярство. Іконопис. Народний живопис. Народна скульптура. Шевченко – художник.   Родинні виховні традиції українців. Взаємини між чоловіком і жінкою. Народні пісні, приказки й прислів’я про родинно-сімейні стосунки. Друзі сім’ї й мої друзі. Моральні цінності і чесноти людини (порядність, чесність, доброта, гідність, скромність тощо).   Покликання людини – пізнавати істину, творити добро, примножувати красу, оберігати рідну природу.	«Мова – цілюще народне джерело», «Щире слово, добре діло душу й серце обігріло». «Минуле свого краю завжди хвилює», «Найкраща вчителька нації – історія», «Вісники старовини», «Роль природи в житті людини»,«Знати, щоб оберігати». «Мій обов'язок перед природою».  «Відгомін минулого». «Наші обереги» «Моя улюблена пісня» «Прекрасне в моєму житті» «Крашанка і писанка».  «Усе дороги й дороги, а до матері –  стежка…» (В.Коломієць), «Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько».  «Україна – наш спільний дім». «Людина – найвеличніша з усіх істот», «Мій життєвий вибір», «Любіть землю! Любіть працю на землі» (О.Довженко).	Учень (учениця): сприймає, аналізує, оцінює прочитані чи почуті відомості й добирає й використовує  ті з них, які необхідні для досягнення певної комунікативної мети; використовує українську мову як засіб формування ціннісної позиції щодо громадянського патріотизму, любові до Батьківщини, української природи, почуття гордості за свою країну, поваги до її історії, культури й історичних пам’яток, сімейних цінностей, визнання цінності здоров’я свого й інших, оптимізм у сприйманні світу; усвідомлює необхідність бути готовим  і здатним до дотримуватися морально-етичних норм стосовно дорослих і ровесників у школі, позашкільному житті, дома, суспільно корисній діяльності.

Діяльнісна (стратегічна) змістова лінія

Види загально-навчальних умінь	Орієнтовні вимоги до рівня діяльнісної  компетентності  учнів
Організаційно- контрольні	Учень (учениця)  самостійно чи за допомогою вчителя: усвідомлює й визначає мотив і мету   власної пізнавальної  й життєтворчої діяльності; планує діяльність для досягнення мети, розподіляючи її на етапи; здійснює визначений  план; оцінює проміжні й кінцеві  результати, робить відповідні корективи.
Загальнопізна- вальні (інтелектуальні, інформаційні)	Учень (учениця)   самостійно чи за необхідною допомогою вчителя: аналізує мовні й позамовні поняття, явища, закономірності;  порівнює, узагальнює, конкретизує їх; робить висновки  на основі спостережень; виділяє головне з-поміж другорядного; здобуває  інформацію з різноманітних джерел (довідкової, художньої літератури, ресурсів Інтернету  тощо),  здійснює  бібліографічний пошук, працює  з текстами  вивчених типів, стилів і жанрів мовлення;  систематизує, зіставляє, інтерпретує готову інформацію; моделює мовні й позамовні поняття, явища, закономірності.
Творчі	Учень (учениця)   самостійно: уявляє словесно описані предмети і явища, фантазує на основі сприйнятого; прогнозує подальший розвиток певних явищ; переносить раніше засвоєні знання і вміння в нову ситуацію; помічає й формулює проблеми в процесі навчання й життєтворчості; усвідомлює будову предмета вивчення; робить припущення щодо способу розв’язання певної проблеми; добирає аргументи для  його доведення; спростовує  хибні припущення й твердження.
Естетико-етичні	Учень (учениця)   помічає й цінує красу в мовних явищах, явищах природи, у творах мистецтва, вчинках  людей і результатах їхньої діяльності; критично оцінює відповідність своїх вчинків загальнолюдським моральним нормам, усуває помічені невідповідності; виявляє здатність поставити себе на місце іншої людини; усвідомлює й намагається творити добро словом і ділом.

8-й клас

(70 год, 2 год. на тиждень)

(4 год. – резерв годин для використання на розсуд учителя)

Мовленнєва змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовленнєвої компетентності  учнів
1	16 (заг.)	Відомості про мовлення Повторення відомостей про мовлення, текст, стилі, жанри й типи мовлення; засоби міжфразного зв’язку в тексті. Різновиди аудіювання: ознайомлювальне, вивчальне, критичне. Особливості будови опису місцевості, пам'я­ток історії й культури. Жанри мовлення: оповідання, повідомлення, тематичні виписки, конспект прочитаного,  протокол, витяг із протоколу, інтерв’ю,  особливості їх будови.	Учень (учениця): усвідомлює такі поняття, як види, форми мовлення, вимоги до мовлення, складники ситуації спілкування; розрізняє різновиди аудіювання й  читання; аналізує текст, його основні ознаки й  будову; визначає  види зв’язку речень у тексті, загальні мовні засоби міжфразного зв’язку (повторення й узагальнення знань);  розрізняє стилі  (розмовний, художній, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний), сферу їх використання, типи  (розповідь, опис місцевості, пам’яток історії і культури, роздум) і жанри  мовлення (оповідання, повідомлення, тематичні виписки, конспект,  протокол, витяг із протоколу, інтерв’ю); виявляє стилістичні помилки в тексті й виправляє їх.
2		Види робіт  Сприймання чужого мовлення: Аудіювання (слухання-розуміння) Слухання-розуміння текстів, що належать до стилів: розмовного, художнього, офіційно-ділового, публіцистичного, наукового;  типів: розповідь, опис (зокрема  опис місцевості, пам’яток історії й культури), роздум;  жанрів мовлення (оповідання, стаття, повість, п’єса, нарис, замітка, вірш, байка),  різноманітні жанри фольклору. Сприймання на слух текстів, які містять аргументацію для підтвердження двох чи більше поглядів, думок;  також прямо виражену спонукальну інформацію. Читання мовчки і вголос      Читання мовчки  текстів, що належать до стилів: розмовного, художнього, офіційно-ділового, наукового,  публіцистичного;  типів: розповідь, опис (зокрема опис місцевості, пам’яток історії й культури), роздум;  жанрів мовлення (оповідання, стаття, повість, п’єса, нарис, замітка, вірш, байка),  різноманітних жанрів фольклору. Сприймання в прочитаному тексті різноманітної аргументації під час обговорення певної проблеми;  також прямо вираженої спонукальної інформації.  Вивчальне читання  (практично). Робота з книжкою: передмова в книжці. Виразне читання вголос художніх, наукових, публіцистичних, ділових текстів, що належать до таких жанрів мовлення: стаття, оповідання, повість,  нарис, п’єса, замітка, легенда, байка, вірш, пісня, прислів’я й приказки  (вивчення деяких  напам’ять або близько до тексту).	Учень (учениця): розуміє фактичний зміст, тему та основну думку висловлень інших людей з одного прослуховування (розповіді, лекції, повідомлення,  теле­передачі та ін.), слідкуючи за особливостями  їх  змісту й мовного оформлення  (тривалість звучання художнього тексту  700-800 слів 7-8 хв., інших стилів обсягом 600-700 слів – 6-7 хв.); визначає причинно-наслідкові зв’язки, зображувально-виражальні засоби в текстах, складніших за змістом, ніж у попередніх класах; користується з певною метою залежно від мовленнєвої ситуації різновидами слухання: ознайомлювальним (розуміє загальний зміст повідомлення), вивчальним (усвідомлює всі елементи почутого й запам’ятовує їх, розрізняє основну і другорядну інформацію), критичним (творчо, критично формулює власні судження);  визначає зображувально-виражальні засоби тексту (зокрема помічає мовні засоби, що забезпечують  зв’язність тексту); аргументи, використані в тексті для підтвердження двох чи більше поглядів, думок; прямо виражену спонукальну інформацію в тексті; формулює висновки щодо сприйнятого, оцінює прослухане, співвідносячи його із задумом мовця, своїм життєвим досвідом). Учень (учениця): читає мовчки незнайомий текст, складніший і довший, ніж у попередніх класах (швидкість читання – 130-240 слів за хв.);  користується з певною метою залежно від мовленнєвої ситуації  вивчальним різновидом читання (глибоко проникаючи в зміст тексту, розуміє взаємозв’язок, послідовність його композиції,з’ясовує незрозумілі фрази, дає власні визначення,   максимально повно охоплює нову інформацію, визначає  основне й другорядне в тексті, причинно-наслідкові зв’язки між явищами); розрізняє  в тексті прямо виражену спонукальну інформацію, різноманітну аргументацію під час обговорення  певної проблеми; робить короткі записи (план, тематичні випис­ки, конспект) у процесі читання;  ставить самостійно запитання під час читання й шукає на них відповідь; оцінює прочитане з погляду змісту, форми,  авторського задуму й мовного оформлення. Учень (учениця): виразно читає вголос знайомі (складніші за сприйняттям, ніж у попередніх класах) і незнайомі тексти різних стилів, типів, жанрів мовлення, з достатньою швидкістю (80-120 слів за хв.), відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, виражаючи за допомогою темпу, тембру, гучності читання особливості змісту, стилю тексту, авторський задум;  оцінює прочитаний уголос текст із погляду  його змісту, форми, задуму й мовного оформлення.
3		Відтворення готового тексту:  Перекази за складним планом. Говоріння: Вибірковий переказ розповідного тексту з елементами опису пам'яток історії й культури в художньому стилі. Стислий переказ тексту публіцистич-ного стилю (зокрема на основі прослуханих телепередач). Письмо: Стислий переказ розповідного тексту з елементами опису місцевості  в художньому стилі. Докладний  переказ розповідного тексту з елементами опису пам'яток історії й культури в публіцистичному стилі. .	Учень (учениця): пере­казує докладно, вибірково й стисло (усно чи письмово) прослуханий або прочитаний текст художнього й публіцистичного  стилів  мовлення обсягом (для докладного переказу 250-300 слів, стислого й вибіркового – в 1,5-2 рази більше), підпорядковуючи висловлення темі та основній думці, дотримуючись композиції, мовних, стильових особливостей та авторського задуму, уникає стилістичних помилок; знаходить і виправляє недоліки в змісті, побудові й мовному оформленні  висловлення; оцінює текст щодо його змісту,  форми, авторського задуму й мовного оформлення.
4		Створення власних висловлювань Діалогічне мовлення: Діалог, складений на основі телепередач, дібраних запитань за текстом, як обмін думками, повідомлення, відповідно до створеної в класі ситуації спілкування, пов’язаної із життєвим досвідом учнів, дискусійного характеру, його розігрування в різних стилях мовлення.	Учень (учениця): складає діалог (орієнтовно 10-12 реплік для двох учнів) як обмін думками, повідомлення   на основі самостійно дібраних запитань за текстом,  прослуханих телепередач, що містять розповідь чи роздум дискусійного характеру; додає чи змінює окремі репліки діалогу відповідно до зміненої ситуації спілкування; підтримує діалог, використовуючи репліки для стимулювання, формули мовленнєвого етикету,  демонструючи певний рівень вправності в процесі діалогу (стислість, виразність, доречність тощо), дотримуючись норм  української літературної мови;
		Монологічне мовлення: Твори за складним планом. Говоріння: Твір-опис місцево­сті (вулиці, села, міста) на основі особистих спостережень і вражень у художньому стилі. Твір-опис пам'яток історії й культури за картиною в публіцистичному стилі. Повідомлення на тему про мову, що вима­гає зіставлення й узагальнення матеріалу в науково­му стилі. Письмо: Твори-описи місцево­сті (вулиці, села, міста), пам'яток історії й культури на основі особистих спостережень і вражень у художньому стилі.. Конспект прочитаного науково-навчального тексту; тематичні виписки. Інтерв’ю в публіцистичному стилі. Ділові папери. Протокол. Витяг із протоколу.	обирає самостійно аспект  запропонованої теми,  висловлюючи особисту думку щодо її обговорення, використовуючи цікаві, переконливі  аргументи на захист своєї позиції, із власного життєвого  досвіду, змінюючи свою думку в разі незаперечних аргументів іншого;  оцінює текст (його зміст, форму, задум    і мовне оформлення). Учень (учениця): складає  усні й письмові твори (за складним планом, обираючи відповідний ситуації спілкування й комунікативного завдання стиль мовлення (розмовний, художній, науковий, публіцистичний, офіційно-діловий), використовуючи різні типи мовлення (зокрема  твір-опис місцевості, твір-опис пам'яток історії й культури) і жанр мовлення (конспект прочитаного, тематичні виписки,  інтерв’ю,  протокол, витяг із протоколу); використовує засоби образності в тексті, передає причинно-наслідкові зв’язки; додержується основних вимог до мовлення й  правил спілкування; знаходить і виправляє недоліки в змісті, будові й мовному оформленні   власного  й чужого висловлення; оцінює текст (його зміст, форму, задум і мовне оформлення).
Міжпредметні зв'язки. Роздуми з еле­ментами аналізу художнього твору, письмова порів­няльна й групова характеристики літературних героїв (література).

Мовна змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовної компетентності учнів
1	50 (заг.) 1	Вступ Мова—найважливіший засіб спілку­вання, пізнання і впливу.	Учень (учениця): усвідомлює  значення мови як найважливішого засобу  пізнання, спілкування і впливу.
2	3	Повторення та узагальнення вивченого Пунктуація Лексикологія. Фразеологія. Морфологія й орфографія. Основні правила правопису (за вибором учи­теля). .	Учень (учениця): визначає в реченні вивчені частини мови, граматичні ознаки їх, правопис; правильно й доцільно використовує вивчені поняття у власних висловленнях;  аргументує належність слова до певної групи лексики; використовує доречно в мовленні вивчені групи лексики, фразеологізми; користу­ється словниками різних видів.
3	4	Синтаксис. Пунктуація Словосполучення й речення. Словосполучення. Будова й види словосполучень за способами вираження головного слова. Види зв’язку в словосполученні.  Речення. Речення прості й складні (повторення), двоскладні й односкладні. Внутрішньопредметні  зв’язки: Граматика. Спостереження за використанням вивчених частин мови в ролі головного й залежного слова. Граматична помилка та її  умовне позначення (практично).  Культура мовлення. Практичне засвоєння словосполучень, у яких допускаються помилки у формі залежного слова; синонімічність словосполучень різної будови. зворотний порядок слів як засіб виразності мовлення. Міжпредметні зв'язки. Інверсія в худож­ньому творі (література).	Учень (учениця): розрізняє поняття синтаксис й пунктуація,  головне й залежне слова в словосполученні; визначає  види зв’язку в словосполученні;  будує речення різних видів; інтонує правильно речення  різних видів, беручи до уваги й  логічний наголос для передачі різних змістових та емоційних відтінків значення; аналізує й оцінює    виражальні можливості словосполучень і речень різних видів; правильно ставить розділові знаки; обґрунтовує використання  їх за допомогою вивчених правил; конструює словосполучення і речення різних видів, а також синонімічні; редагує тексти, надаючи їм більшої виразності за допомогою вивчених мовних засобів; використовує виражальні можливості речень вивчених видів у власному мовленні.
4	8	Просте речення. Двоскладне речення. Головні і другорядні члени речення Підмет і присудок. Способи вираження підмета. Простий і складений присудок (іменний і дієслівний). Способи вираження присудка. Узгодження головних членів речення. Речення поширені і непоширені (повторення). Порядок слів у реченні. Логічний наголос. Означення, додаток і обставини як другорядні члени речення (повторення). Прикладка як різновид означення. Види обставин (за значенням), способи їх вираження. Порівняльний зворот. Правопис: Тире між підметом і присудком. Написання непоширених прикладок че­рез дефіс; прикладки, що беруться в лапки. Ви­ділення порівняльних зворотів комами. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Дотримання порядку слів у реченні,  логічного наголосу. Правильне використання форм присудка при підметі, вираженому словосполучен­ням або складноскороченим словом. Стилістична роль означень і порівняльних зворотів у художньому мовленні. Міжпредметні зв'язки. Епітет і порівнян­ня як художні прийоми (література).	Учень (учениця): розрізняє го­ловні і другорядні члени речення; визначає види присудків, обставин у реченнях, прикладку як різновид означення, способи вираження підмета, присудка й обставин; пише прикладки відповідно до орфографічних норм і обґрунтовує написання; правильно ставить розділові знаки між підметом, присудком і при порівняльних зворотах; обґрунтовує їх за допомогою вивчених правил;  знаходить і виправляє орфографічні та пунктуаційні помилки на вивчені правила; аналізує будову простого двоскладного речення, будову тексту, засоби зв’язку речень у ньому; оцінює виражальні можливості простого двоскладного речення в текстах різних стилів; удосконалює будову розповідного тексту з елементами опису для зацікавлення слухачів, використовуючи засоби зв’язку речень у тексті;  правильно будує висловлення на певну соціокультурну  тему, використовуючи  відповідну його будову, вивчені засоби зв’язку речень;  створює тексти різних стилів, використовуючи  синонімічні конструкції.
5	7	Односкладне речення. Односкладні прості речення з головним членом у формі присудка (означено-особові, узагальнено-особові, неозначено-осо­бові, безособові) і підмета (називні). Односкладне речення як частина складного речення. Повні й неповні речення. Незакінчені речення, їх стилістичні функції. Правопис. Тире в неповних реченнях. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення..  Речення двоскладні і одно­складні різних видів як синтаксичні синоніми. Уживання в описах називних речень для позначен­ня часу й місця. Використання неповних речень у діалозі, а також у складних реченнях для уникнення невиправданих повторень. Правильне інтонування неповних речень. Міжпредметні зв'язки. Односкладні  й неповні ре­чення як виражальний засіб у художніх творах (літе­ратура).	Учень (учениця): розрізняє односкладні й неповні речення, виділяє їх з-поміж інших видів речень; визначає види односкладних речень (також у  складних реченнях); оцінює виражальні можливості й роль односкладних  і неповних речень у текстах художнього, розмовного, публіцистичного стилів; розрізняє неповні і незакінчені речення; правильно інтонує неповні речення; ставить правильно тире в неповних реченнях і обґрунтовує його використання; знаходить і виправляє  пунктуа-ційні помилки на вивчені правила; конструює односкладні речення вивчених видів, а також неповні речення; правильно використовує їх у власному мовленні; правильно будує текст на соціокультурну тему, використо-вуючи виражальні можливості односкладних  і неповних речень.
6	5	Просте ускладнене речення. Речення з однорідними членами Однорідні члени речення (із сполучниковим, безсполучниковим і змішаним зв'язком). Поширені і непоширені однорідні члени речення. Смислові відношення між однорідними членами речення (єднальні, протиставні, розділові). Речення з кількома рядами однорідних членів. Однорідні і неоднорідні означення. Узагальнювальні слова в ре­ченнях з однорідними членами (повторення й поглиблення). Правопис. Кома між однорід­ними членами речення. Двокрапка й тире при узагальню­вальних словах у реченнях з однорідними членами. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення. Правильна побудова речень із сполучниками не лише.., а й..; як..., так і... Інтонація речень з однорідними членами (зокрема  із узагальнювальними  словами). Міжпредметні зв'язки. Ряди різних за ха­рактером слів у ролі однорідних членів  речення як засіб ху­дожньої виразності (література).	Учень (учениця): знаходить речення з однорідними членами (непоширеними й поширеними), із узагальнювальними словами, різними рядами однорідних членів у межах одного речення;  розрізняє однорідні й неоднорідні члени речення; визначає смислові відношення між однорідними членами речення; правильно ставить розділові знаки при одно­рідних членах речення й обґрунтовує їх; знаходить і виправляє пунктуаційні помилки на вивчені правила; правильно інтонує речення з однорідними членами; аналізує  й оцінює виражальні можливості речень з однорідними членами в різних стилях мовлення; конструює  речення, до складу яких входять однорідні члени з різними типами зв’язку між ними, зокрема з парними сполучниками,   узагальнювальними словами при однорідних членах; будує  висловлювання в різних стилях мовлення, використовуючи виражальні можливості  речень з однорідними членами в усному й писемному мовленні.
7	5	Речення із звертаннями, вставними словами (словосполученнями, реченнями). Звертання непоширені і поширені. Риторичне звертання. Вставні слова (словосполучення, речення). Групи вставних слів і словосполучень за  значенням. Правопис. Розділові зна­ки при звертанні й вставних словах. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення. Використання звертань і вставних слів (словосполучень, речень) для передачі ставлення до адресата. Синонімічність вставних слів і речень у тексті. Інтона­ція речень із звертаннями, вставними словами (сло­восполученнями, реченнями). Міжпредметні   зв'язки. Використання риторичних звертань у художньому творі (література). Використання вставних слів для зв'язку частин наукового тексту (математика, фізика, історія та ін.)	Учень (учениця): знаходить і розрізняє звертання, вставні слова (словосполучен­ня, речення) у реченні; аналізує й оцінює виражальні можливості речень зі звертаннями, вставними словами (слово-сполученнями, реченнями) у тексті; правильно визначає в тексті риторичні звертання й усвідомлює їх стилістичну роль; ставить розділові знаки при звер­таннях, вставних словах (словосполученнях, реченнях) ,  обґрунтовує їх; знаходить і виправляє помилки на вивчені пунктуаційні правила; конструює та інтонує правильно речення зі звертаннями, вставними словами (сло­восполученнями, реченнями); використовує виражальні можливості речень зі звертаннями, вставними словами (словосполученнями, реченнями) в усному й писемному мовленні.
8	13	Речення з відокремленими членами. Поняття про відокремлення. Відокремлені друго­рядні члени речення (також уточнювальні). Правопис. Роз­ділові знаки при відокремлених членах речення. Внутрішньопредметні  зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Правильна будова речень із дієприкметниковими й дієприслівниковими зворота­ми.. Інтонація речень із відокремленими й уточнювальними членами. Синонімічність простих речень із відокремленими членами  й складних речень.     Міжпредметні зв'язки. Відокремлення як засіб художнього зображення (література); викори­стання конструкцій із відокремленням у текстах наукового стилю (історія, географія, фізика, літера­тура та ін.).	Учень (учениця): знаходить відокремлені й уточнювальні члени в реченні; правильно розставляє розділові знаки при відок­ремлених і уточнювальних членах речення й обґрунтовує їх; знаходить і ви­правляє допущені пунктуаційні й граматичні помилки; правильно інтонує речення з відокремленими й уточнювальними членами речення; аналізує  й оцінює виражальні можливості речень із відокремленими й уточнювальними членами в текстах різних стилів; будує висловлення в публіцистичному й науковому  стилях, використовуючи вира- жальні можливості речень із відокремленими й уточнювальними членами речен­ня в усному й писемному мовленні.
9	4	Повторення в кінці року відомостей про словосполучення й просте речення.	Учень (учениця): систематизує вивчені відомості зі синтаксису й пунктуації; правильно використовує їх у власному мовленні; доцільно застосовує виражальні можливості синтаксичних засобів для досягнення комунікативної мети.

Соціокультурна змістова лінія

Орієнтовний зміст навчального матеріалу			Орієнтовні вимоги до рівня соціокультурної компетентності учнів
Cфери відношень	Тематика текстів
Я і українська мова й література. Я і Батьківщина (її природа, історія). Я  і  національна культура (звичаї, традиції, свята, культура взаємин, українська пісня). Я і мистецтво (традиційне й професійне) Я і ти (члени родини, друзі, товариші ). Я як особистість	Найвидатніші постаті в українській культурі. Письменники про українську мову. Любов до природи. Екологічний стан природи в Україні. Охорона довкілля. «Червона книга». Роль народних традицій, вірувань, релігії, християнської моралі, свят, міфології, фольклорної творчості, художньої літератури у формуванні світогляду українців. Унесок українців  у світову культуру. Збагачення української культури духовними скарбами інших народів. Архітектурна традиція на теренах України. Народна архітектура. Найвизначніші архітектурні споруди в Україні. Видатні українські архітектори. Традиційна родинна обрядовість (народження дитини, ім’янаречення, кумівство, весілля тощо) та її сучасна трансформація. Шляхи самопізнання й життєтворчості	«Мова –  втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова (М. Рильський)». «Ми є. Були. І  будем ми. Й Вітчизна наша з нами» (І.Багряний), «Земля не вибачає байдужості». «Людина створила культуру, а культура – людину», «Традиційні ремесла й промисли українців»,  «Володимирський собор – перлина українського церквобудування»,  «Покликання людини: пізнавати істину, творити добро, примножувати красу».  «Мистецтво як засіб творення особистості». «Як я розумію дружбу»,  «Хто для мене є взірцем?». «На світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (В.Симоненко) , «Що робить людину великою?».	Учень (учениця): сприймає, аналізує, оцінює прочитані чи почуті відомості й добирає й використовує  ті з них, які необхідні для досягнення певної комунікативної мети; використовує українську мову як засіб формування ціннісної позиції щодо громадянського патріотизму, любові до Батьківщини й української природи, почуття гордості за свою країну, поваги до її історії, культури й історичних пам’яток, сімейних цінностей, визнання цінності здоров’я свого й інших, оптимізм у сприйманні світу; усвідомлює  необхідність  бути готовим  і здатним дотримуватися морально-етичних норм стосовно дорослих і ровесників у школі, позашкільному житті, дома, суспільно корисній діяльності.

Діяльнісна (стратегічна) змістова лінія

Види загально-навчальних  вмінь	Орієнтовні вимоги до рівня діяльнісної компетентності  учнів
Організаційно- контрольні	Учень (учениця)  самостійно: усвідомлює і визначає мотив і мету   власної пізнавальної  й життєтворчої діяльності; планує діяльність для досягнення мети, розподіляючи її на етапи; здійснює намічений  план за допомогою дібраних методів і прийомів; оцінює проміжні й кінцеві  результати пізнавальної діяльності, робить відповідні корективи.
Загальнопізна- вальні (інтелектуальні, інформаційні)	Учень (учениця)   самостійно: аналізує мовні й позамовні поняття, явища, закономірності;  порівнює, узагальнює, конкретизує їх; робить висновки  на основі спостережень; виділяє головне з-поміж другорядного; здобуває  інформацію з різноманітних джерел  (довідкової, художньої літератури,ресурсів Інтернету тощо),  здійснює  бібліографічний пошук, працює  з текстами  вивчених типів, стилів і жанрів мовлення;  систематизує, зіставляє, інтерпретує готову інформацію; моделює мовні й позамовні поняття, явища, закономірності.
Творчі	Учень (учениця) самостійно: уявляє словесно описані предмети і явища, фантазує на основі сприйнятого; прогнозує подальший розвиток певних явищ; переносить раніше засвоєні знання і вміння в нову ситуацію; помічає і формулює проблеми в процесі навчання й життєтворчості; усвідомлює будову предмета вивчення; робить припущення щодо способу розв’язання певної проблеми; добирає аргументи для  його доведення; спростовує  хибні припущення й твердження.
Естетико-етичні	Учень (учениця) помічає й цінує красу в мовних явищах, явищах природи, у творах мистецтва, вчинках  людей і результатах їхньої діяльності; критично оцінює  відповідність своїх вчинків загальнолюдським моральним нормам, усуває  помічені невідповідності цим нормам; виявляє здатність поставити себе на місце іншої людини; усвідомлює  обов’язок кожної людини творити добро словом і ділом, готовий і здатний  його виконувати.

9-й  клас

(70 год, 2 год на тиждень)

(4 год. – резерв годин для використання на розсуд вчителя)

Мовленнєва змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовленнєвої компетентності  учнів
1	16 (заг.)	Відомості про мовлення       Повторення й узагальнення  вивченого про мовлення. Вимоги до мовлення. Мовленнєва ситуація. Види мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо). Різновиди аудіювання: ознайомлювальне, вивчальне й критичне; читання (ознайомлювальне, вивчальне й переглядове). Стилі,  типи мовлення (повторення). Жанри мовлення: доповідь, тези прочитаного, конспект почутого, заява, автобіографія, резюме.	Учень (учениця): систематизує вивчені відомості про види, форми мовлення, види мовленнєвої діяльності, різновиди аудіювання, читання, вимоги до мовлення, ситуацію спілкування, її складники,  основні правила спілкування; аналізує тексти вивчених    типів, стилів і жанрів мовлення.
2		Види робіт Сприймання чужого мовлення: Аудіювання (слухання-розуміння)  Різновиди аудіювання (ознайомлювальне, вивчальне, критичне) текстів різних стилів, типів і жанрів мовлення. Читання мовчки і вголос Читання  мовчки текстів різних стилів, типів і жанрів мовлення. Різновиди читання (ознайомлювальне, вивчальне) (повторення). Сприймання на слух текстів, які містять прямо не виражену спонукальну інформацію. Переглядове читання  (практично). Виразне читання вголос текстів різних типів, стилів, жанрів мовлення (також  різноманітних жанрів фольклору, вивчення деяких напам’ять або близько до тексту для збагачення власного мовлення).	Учень (учениця): розуміє зміст, тему й основну думку висловлювань інших людей з одного прослуховування  (тривалість звучання художніх текстів обсягом 800-900 слів 8-9 хв., інших стилів  обсягом 700-800 слів– 7-8 хв.); користується різними видами аудіювання (ознайомлювальним, вивчальним, критичним) залежно від мовленнєвої  ситуації,  адекватно сприймаючи основну думку висловлення, особливості  його будови й мовного оформлення;  визначає причинно-наслідкові зв’язки, виражально-зображувальні засоби в складніших за сприйняттям порівняно з попередніми класами прослуханих текстах; складає план, конспект почутого; оцінює почуте висловлювання  (його зміст, форму,  задум і мовне оформлення). Учень (учениця): читає мовчки незнайомий текст (швидкість читання – 140-270 слів за хв.), складніший і більший за обсягом, ніж у попередніх класах; розуміє й осмислює  зміст прочитаного; користується  залежно від мовленнєвої ситуації відомими різновидами читання, зокрема переглядовим  (розпізнає  смислові групи слів у тексті на основі заголовка, ключових слів, малюнків,  початкових фраз абзацу, виділяє й узагальнює факти у процесі читання, прогнозує зміст ще не прочитаної частини; переглядає тексти, більші за обсягом, ніж у попередніх класах, швидко знаходячи в них указані вчителем  елементи тексту (розділові знаки, слова, частини тексту, виділені спеціальними шрифтами, цифри, виноски, кількість абзаців, довгих речень,  певний розділ чи підрозділ тощо); знаходить у тексті аргументи, використані для підтвердження  двох чи більше поглядів, думок; прямо не виражену спонукальну інформацію;  складає план, тези як способи запису прочитаного; оцінює прочитане (зміст, форму, задум і мовне оформлення). Учень (учениця): виразно читає вголос знайомі, складніші за сприйняттям порівняно з попередніми класами, і незнайомі тексти різних стилів, типів, жанрів мовлення, з достатньою швидкістю (80-120 слів за хв.), відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, виражаючи за допомогою темпу, тембру, гучності читання особливості змісту, стилю тексту,  мовного оформлення, авторський задум; оцінює прочитаний вголос текст (його зміст, форму, задум і   мовне оформлення);
3		Відтворення готового тексту: Перекази за складним планом. Говоріння: Стислі перекази текстів наукового й публіцистичного стилів. Вибірковий переказ тексту художнього стилю . Стислий переказ  тексту публіцистичного стилю. Вибіркові перекази текстів наукового й художнього стилів  (на основі декількох джерел). Докладний переказ  тексту публіцистичного стилю з творчим завданням.	Учень (учениця): пере­казує  (усно й письмово)   докладно, вибірково  й стисло тексти  художнього, наукового й публіцистичного стилів, підпорядковуючи висловлення темі й основній думці, дотримуючись композиції, мовних, стильових особливостей прослуханих і прочитаних текстів художнього, наукового й публіцистичного  стилів  мовлення обсягом (для докладного переказу  – 300-350 слів, стислого й вибіркового – у 1,5-2 рази більше), за самостійно складеним складним планом; оцінює текст (його зміст, форму, мовне оформлення  й авторський задум).
4		Створення власних висловлювань: Діалогічне мовлення: Діалог, складений відповідно до пропонованої ситуації (офіційна й неофіційна розмова, діалог-домовленість),  обговорення  самостійно обраної теми, розігрування діалогу. Монологічне мовлення: Твори  за складним планом. Говоріння: Твір-роздум у публіцистичному стилі  мовлення на суспільну тему. Доповідь на основі двох-трьох джерел на морально-етичну або суспільну теми в публіцистичному стилі. Письмо: Твір в публіцистичному стилі  мовлення на морально-етичну тему. Тези прочитаного (художнього твору, публіцистичної чи науково-пізнавальної статей). Конспект почутого науково-навчального тексту. Ділові папери. Заява. Автобіографія. Резюме.	Учень (учениця): складає, розігрує діалог (орієнтовно 12-14 реплік для двох учнів) відповідно до запропонованої ситуації, демонструючи певний рівень вправності в процесі діалогу (стислість, логічність, виразність, доречність, винахідливість тощо), додаючи або замінюючи окремі репліки діалогу відповідно до зміненої ситуації спілкування; обирає самостійно аспект  запропонованої теми,  висловлюючи особисту позицію щодо її обговорення, знаходячи цікаві, переконливі  аргументи на захист своєї позиції, також і з власного життєвого  досвіду, змінюючи свою думку в разі незаперечних аргументів іншого; використовує репліки для стимулювання й підтримання діалогу, формули мовленнєвого етикету; дотримуючись норм  української літературної мови; оцінює висловлення (його зміст, форму, задум і мовне оформлення). Учень (учениця): складає  усні й письмові твори, тези, доповідь, конспект почутого,   заяву,  автобіографію, резюме,   підпорядковуючи висловлення темі й основній думці,  будуючи в логічній  послідовності за самостійно скла­деним простим або складним планами,  добираючи мовні засоби відповідно до задуму висловлення, стилю й жанру мов­лення;  добирає й система­тизує з різних джерел (довідкової  й художньої літератури, ресурсів Інтернету тощо)  матеріал для творів; робить необхідні узагальнення й виснов­ки; додержується  вимог до мовлення й основних правил спілкування; знаходить і виправляє недоліки в змісті, побудові й мовному оформленні   власного й чужого висловлення; оцінює текст (його зміст, форму , задум і мовне оформлення).
Міжпредметні зв'язки. Виступ проблем­ного характеру на літературну тему (література); цитатний план, тези літературно-критичних статей, їх окремих розділів і розділів підручників (література, історія, географія та ін.).

Мовна змістова лінія

№ п\п	Кіль- кість годин	Зміст навчального матеріалу	Вимоги до рівня мовної компетентності  учнів
1	50 (заг.) 1	Вступ Українська мова серед інших мов. Розвиток української мови.	Учень (учениця): усвідомлює здійснення  процесу  й результату  розвитку української мови в ході історичного становлення українського суспільства та його культури, місце української мови серед інших мов; визначає функції мови в житті суспільства.
2	3	Повторення вивченого у 8 класі. Просте  неускладнене й ускладнене речення Правопис. Основні правила правопису (за вибором учи­теля).	Учень (учениця): знаходить у тексті просте речення й  розрізняє його види; визначає його істотні ознаки; правильно ставить  розділові знаки в простому  реченні й обґрунтовує їх; знаходить і виправляє пунктуаційні помилки на вивчені правила; складає усні й письмові висловлення на самостійно визначену соціокультурну тему, використовуючи вивчені виражальні можливості мовних засобів простого речення.
3	5	Синтаксис. Пунктуація Пряма й  непряма мова  (повторення й поглиблення). Заміна прямої мови непрямою. Цитата як спосіб передачі чужої мови. Діалог. Розділові знаки при прямій мові й діалозі. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Синонімічність різних способів передачі прямої мови. Інтонація речень із прямою мовою, діалогом. Міжпредметні зв'язки. Мова персонажа в діалозі та словах автора (література).	Учень (учениця): усвідомлює поняття «пряма й непряма мова» як способи передачі чужого мовлення; знаходить речення з прямою й непрямою мовою, з цитатами, репліками діалогу; визначає  їх особливості, виражальні можливості; будує речення з прямою мовою й замінює їх непрямою мовою; створює й розігрує діалог на самостійно обрану тему; правильно ставить  розділові знаки при прямій мові, цитаті, діалозі й обґрунтовує їх; знаходить і виправляє помилки на вивчені правила; порівнює  виражальні можливості різних способів передачі прямої мови; складає усні й письмові висловлення на соціокультурну тему, використовуючи виражальні можливості речень із прямою й непрямою мовою,  діалогів;
4	5	Складне речення і його ознаки. Складні речення без сполучників, із сурядним і підрядним зв'язками. Складносурядне речення, його будова й засоби зв'язку в ньому. Смислові зв'язки між частинами  складносурядного речення. Правопис. Розділові знаки між частинами  складносурядного речення. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Інтонація складносурядного речення. Синонімічність складносурядних речень із різними сполучниками, а також складносурядного речення й  простих речень. Міжпредметні зв'язки. Опис у художньо­му творі (література).	Учень (учениця): розрізняє структурні відмінності простих і складних речень, складних речень із сурядним і підрядним зв’язками; знаходить у тексті складносурядні речення, встановлює смислові зв’язки між його частинами; визначає види складних речень (сполучникові й безсполучникові), засоби зв'язку між частинами речення у складному, межі частин  у складному реченні, кількість граматичних основ у ньому; розмежовує складносурядні речення й прості речення, ускладнені однорідними членами; правильно ставить розділові знаки між частинами складносурядного  речення й обґрунтовує їх;  знаходить і виправляє пунктуаційні помилки на вивчені правила; аналізує  й оцінює виражальні можливості складносурядних речень та інших синонімічних конструкцій; складає речення й тексти різних стилів, використовуючи виражальні можливості складносурядних речень і потрібні за змістом сполучники сурядності;
5	11	Складнопідрядне речення, його будова й засоби зв'язку в ньому.  Підрядні сполучники й сполучні слова в складнопідрядних реченнях. Основні види складнопідрядних речень: з означальними, з'ясувальними, обставинними підрядними частинами (способу дії й ступеня,  порівняльними, місця, ча­су, причини, на­слідковими, мети, умовними, допустовими). Складнопідрядне речення з кількома підрядними частинами. Правопис. Розділові знаки між головною й підрядною частинами складнопідрядного речення.  Розділові знаки в складнопідрядному реченні з кількома підрядними частинами. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Синонімічність сполучникових складних, складнопідрядних і простих речень із відокремлени­ми членами. Інтонація складнопідрядно­го речення. Текст (риторичний аспект).  Роль складнопідрядних речень  у визначенні понять у текстах   наукового й публіцистичного стилів. Міжпредметні зв'язки. Наукові визна­чення, встановлення причинно-наслідкових зв'яз­ків між явищами (історія, географія, хімія, біологія, математика, фізика).	Учень (учениця): знаходить у тексті  складнопідрядне речення з однією й кількома підрядними частинами; визначає головну й підрядну частини, види складнопідрядних речень, їх істотні ознаки, межі головної й підрядної частин, кількість частин; класифікує складнопідрядні речення за значенням і будовою, засобами зв’язку в них; розрізняє сполучники й сполучні слова; правильно ставить  коми між частинами складнопідрядного речення й обґрунтовує їх; знаходить і виправляє помилки на вивчені правила; правильно інтонує складнопідрядні речення; аналізує й порівнює виражальні можливості складнопідрядних речень та інших синонімічних конструкцій у текстах різних стилів; конструює складнопідрядні речення різних видів і вводить їх у тексти різних стилів;  складає усні й письмові висловлення на соціокультурну тему різних стилів,  використовуючи в них виражальні можливості складнопідрядних речень.
	9	Безсполучникове складне речення. Смислові від­ношення між частинами безсполучникового складного речення. Правопис. Розділові знаки в безсполучникових реченнях.. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Синонімічність сполучникових і безсполучникових складних речень і простих речень. Особливості інтонації безспо­лучникового складного  речення. Міжпредметні зв'язки. Опис у художньо­му творі (література).	Учень (учениця): знаходить у тексті  безсполучникові складні речення; визначає основні ознаки, смислові відношення між частинами безсполучникових складних речень; розмежовує безсполучникові складні речення й сполучникові (складносурядні й складнопідрядні); розрізняє види безсполучникових складних речень за характером синтаксичних і смислових зв’язків між простими реченнями); правильно інтонує безсполучникові складні речення; правильно ставить  розділові знаки між частинами безсполучникового складного речення й обґрунтовує їх; знаходить і виправляє пунктуаційні помилки на вивчені правила; аналізує й порівнює виражальні можливості безсполучникових складних речень із синонімічними синтаксичними конструкціями в невеликих текстах розмовного, публіцистичного й художнього стилів; правильно будує безсполучникові складні речення з різними смисловими відношеннями між їх частинами; добирає до них синтаксичні синоніми; використовує їх виражальні можливості в усних і письмових висловленнях на певну соціокультурну тему. .
	6	Складне речення з різними видами сполучниково­го й безсполучникового зв'язку. Правопис.  Розділові знаки в складному реченні з різними видами сполучниково­го й безсполучникового зв'язку. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура  мовлення. Синонімічність складних речень із простими. Міжпредметні зв'язки. Використання складних речень у художніх описах (література).	Учень (учениця): знаходить у тексті складне речення з різними видами зв'язку; визначає його основні ознаки й будову; правильно розставляє в них розділові знаки й обґрунтовує їх; знаходить і виправляє помилки на вивчені правила; розрізняє вивчені пунктуаційні правила; аналізує й зіставляє виражальні можливості складних  речень із різними видами зв’язку й синонімічних конструкцій; будує складні речення з різними видами зв’язку; складає усні й письмові висловлення публіцистичного й наукового стилів, доцільно використовуючи виражальні можливості складних речень.
	4	Текст як одиниця мовлення й продукт мовленнєвої діяльності Повторення й узагальнення. Текст і його основні ознаки. Будова  тексту. Мікротема й абзац. Ключові слова в тексті й абзаці. Види й засоби міжфразного зв’язку. Актуальне членування у висловленні: відоме і нове. Правопис. Повторення вивчених розділових знаків  у простому і складному реченнях. Внутрішньопредметні зв’язки: Культура мовлення й стилістика. Засвоєння складних випадків слововживання. Синонімічність синтаксичних конструкцій. Текст (риторичний аспект). Оптимальне структурування абзаців і мікротем у висловлюваннях, що належать до різних типів і стилів мовлення. .	Учень (учениця): усвідомлює текст, його істотні ознаки й структурні особливості;  визначає тему, основну думку тексту, виділяє ключові слова в тексті й тематичне речення в абзаці; визначає  види й засоби міжфразного зв’язку, розподіляє текст на мікротеми, членує речення   у висловленні на відоме і нове; розрізняє спільне і відмінне між мікротемою й абзацом; оцінює виражальні можливості текстів різних типів і стилів; конструює  невеликі тексти на певну тему,  доцільно розподіляючи їх на мікротеми й абзаци відповідно до комунікативного задуму, використовуючи членування речень на відоме і нове для забезпечення оптимальної зв’язності текстів;  використовує виражальні можливості текстів різних типів, стилів  і жанрів у власному усному й писемному мовленні.
	6	Повторення   й  систематизація вивченого Слово як предмет вивчення. Мовні аспекти вивчення речення (порядок слів у реченні, граматична основа, види речень). Правопис. Орфографія. Пунктуація.	Учень (учениця): аналізує  й систематизує вивчені в шкільному курсі мовні поняття й правила; виділяє в них подібне та узагальнює його; здійснює самоконтроль за результатами навчальних досягнень.

Соціокультурна змістова лінія

Орієнтовний зміст навчального матеріалу			Орієнтовні вимоги до рівня соціокультурної компетентності учнів
Cфери відношень	Тематика текстів	Теми висловлювань учнів
Я і українська мова й література. Я і Батьківщина, національна історія і культура (звичаї, традиції, свята, культура взаємин). Я і мистецтво (традиційне й професійне). Я і ти (члени родини, друзі, товариші ). Я і ми (класний колектив,  народ, людство) Я як особистість	Українська мова серед інших мов. Розвиток української мови. Україна, її географічне положення, природні багатства. Природа різних реґіонів України. Україна – від часів Київської Русі до сучасності. Український національний характер. Основні галузі господарства: ремесла й народні художні промисли. Взаємозв’язок матеріальних і духовних цінностей української культури. Найвидатніші постаті вітчизняної й світової культури. Забезпечення спадкоємності поколінь. Збереження сімейних цінностей, реліквій, ідеалів. Культурогенна форма життєдіяльності сучасної сім’ї. Життєвий і професійний вибір особистості.	«Спочатку було Слово…»,  «Чари рідного слова». «Я вірю в майбутнє твоє, Україно!». «Історична доля мого рідного народу». «Мистецтво творить особистість». «Видатні українці» «Яке дерево, такі його квіти; які батьки, такі й діти», «Найвища краса – краса вірності» (Олесь Гончар).  «Береться мудрість не із заповітів», «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне». «У світі професій», «Громадянська позиція», «Молодь і сучасність», «Найважче - це творення самого (самої) себе».	Учень (учениця): сприймає, аналізує, оцінює прочитані чи почуті відомості й добирає та використовує  ті з них, які необхідні для досягнення певної комунікативної мети; використовує українську мову як засіб формування ціннісної позиції щодо громадянського патріотизму, любові до Батьківщини й української природи, почуття гордості за свою країну, поваги до її історії, культури й історичних пам’яток, сімейних цінностей, визнання цінності здоров’я свого й інших, оптимізм у сприйманні світу; усвідомлює роль морально-етичних норм; готовий  і здатний застосовувати їх стосовно дорослих і ровесників у школі, позашкільному житті, дома, суспільно корисній діяльності.

Діяльнісна (стратегічна) змістова лінія

Види  загально-навчальних умінь	Орієнтовні вимоги до рівня діяльнісної компетентності  учнів
Організаційно- Контрольні	Учень (учениця) самостійно: усвідомлює і визначає мотив і мету   власної пізнавальної  й життєтворчої діяльності; планує діяльність для досягнення мети, розподіляючи її на етапи; оцінює проміжні й кінцеві  результати пізнавальної діяльності, робить відповідні корективи.
Загальнопізна- вальні (інтелектуальні, інформаційні)	Учень (учениця) самостійно: аналізує мовні й позамовні поняття, явища, закономірності;  порівнює, узагальнює, конкретизує їх; робить висновки  на основі спостережень; виділяє головне з-поміж другорядного; здобуває  інформацію з різноманітних джерел (довідкової, художньої літератури, ресурсів Інтернету тощо), здійснює  бібліографічний пошук, працює  з текстами  вивчених типів, стилів і жанрів мовлення;  систематизує, зіставляє, інтерпретує готову інформацію; моделює мовні й позамовні поняття, явища, закономірності.
Творчі	Учень (учениця)  самостійно: уявляє словесно описані предмети і явища, фантазує на основі сприйнятого; прогнозує подальший розвиток певних явищ; переносить раніше засвоєні знання і вміння в нову ситуацію; помічає й формулює проблеми в процесі навчання й життєтворчості; усвідомлює будову предмета вивчення; робить припущення щодо способу розв’язання певної проблеми; добирає аргументи для  його доведення; спростовує  хибні припущення й твердження.
Естетико-етичні	Учень (учениця): помічає й цінує красу в мовних явищах, явищах природи, у творах мистецтва, вчинках  людей і результатах їхньої діяльності; критично оцінює відповідність своїх вчинків загальнолюдським моральним нормам, усуває помічені невідповідності; виявляє здатність поставити себе на місце іншої людини; усвідомлює  обов’язок кожної людини творити добро словом і ділом, готовий і здатний  його виконувати.

Укладачі:

Г.Т.Шелехова, М.І.Пентилюк, В.І.Новосьолова, Т.Д.Гнаткович,

Н.Б.Коржова,  К.В.Таранік-Ткачук

Лист до Сапфо

                                         Дорога Сапфо!   

              Доброго дня. Достовірних відомостей про тебе небагато. Але чи могла ти передбачити, що твоє ім'я уславиться у віках. Мудрий цар Соломон почувши твій вірш сказав: "Я не хочу помирати раніше, ніж вивчу напам'ять поезію Сапфо". Овідій радив молоді у своїй поемі "Наука кохання"  вивчати твої пісні.     
        Ім'я  Сапфо в перекладі означає "ясна", "світла". Ти той промінчик світла в літературі античності.      Твоя поезія справила особливий вплив на творчість Лесі Українки. Ще  13 років, прочитавши легенду про смерть великої грекині, Леся написала вірш "Сапфо", у якому по-своєму витлумачила відому історію. Але ти Сапфо, назавжди стала для Лесі взірцем вольової, рішучої жінки, здатної обстоювати своє право на самовираження і творчість. Таким взірцем є  ти і для мене. Я вражена мудрістю твоїх віршів, адже ти була однією з перших поетес, відомих у світовій літературі. Ти присвятила своє життя мистецтву та коханню.  У своїй поезії ти оспівувала красу життя, природи. Твій профіль навіть чеканили на монетах, а Платон називав тебе «десятою музою».
     Своєю поезією ти надихала художників, скульпторів, поетів і музикантів.За допомогою цих творів мистецтва я бачу, перед собою красиву, ніжну жінку, авторку безсмертної любовної лірики, вічний символ кохання.Читаючи твоє поезію я тобою пишаюся. 
                                 З повагою Петрова Ганна учениця 8-Д класу.

Аналіз вірша Т.Г.Шевченко "Мені однаково, чи буду..."

1. Назва: "Мені однаково, чи буду..."
2. Рік написання: 1847 р. 
3. Збірка : Із циклу «В казематі» 
4. Літературний рід: лірика. 
5. Жанр: ліричний вірш
6.  Вид лірики: громадянська. 
7.  Мотив: патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину. 
8. Про твір: цикл «В казематі» Т. Шевченко написав навесні 1847 р., очікуючи в камері вироку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та написання революційних творів.
9.  Почуття глибокого патріотизму долають чорний смуток і безнадію в поезії «Мені однаково, чи буду…»автор висловлює свої роздуми над проблема­ми життя і смерті, сенсу людського буття тощо, називається медита­цією.
10. Тема : відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю
11. . Ідея : віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України.
12. Художні засоби                                                                                                             Епітети — люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну),                          метафора — злії люди Україну присплять.
13. Композиція : Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга.
14. Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
15. Історія написання: Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…», тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинили появу вірша «Мені однаково, чи буду…». Дана поезія написана під час перебування письменника в казематі у 1847 р.
    Мені однаково, чи буду
    Я жить в Україні, чи ні.
    Чи хто згадає чи забуде
    Мене в снігу на чужині —
    Однаковісінько мені.
    В неволі виріс меж чужими,
    І, неоплаканий своїми,
    В неволі, плачучи, умру.
    І все з собою заберу,
    Малого сліду не покину
    На нашій славній Україні,
    На нашій — не своїй землі.
    І не пом'яне батько з сином,
    Не скаже синові: «Молись,
    Молися, сину, за Вкраїну
    Його замучили колись».
    Мені однаково, чи буде
    Той син молитися, чи ні...
    Та неоднаково мені,
    Як Україну злії люде
    Присплять, лукаві, і в огні
    її, окраденую, збудять... –
    Ох, неоднако мені.