Аналіз вірша Т.Г.Шевченко "Мені однаково, чи буду..."

1. Назва: "Мені однаково, чи буду..."
2. Рік написання: 1847 р. 
3. Збірка : Із циклу «В казематі» 
4. Літературний рід: лірика. 
5. Жанр: ліричний вірш
6.  Вид лірики: громадянська. 
7.  Мотив: патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину. 
8. Про твір: цикл «В казематі» Т. Шевченко написав навесні 1847 р., очікуючи в камері вироку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та написання революційних творів.
9.  Почуття глибокого патріотизму долають чорний смуток і безнадію в поезії «Мені однаково, чи буду…»автор висловлює свої роздуми над проблема­ми життя і смерті, сенсу людського буття тощо, називається медита­цією.
10. Тема : відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю
11. . Ідея : віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України.
12. Художні засоби                                                                                                             Епітети — люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну),                          метафора — злії люди Україну присплять.
13. Композиція : Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга.
14. Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
15. Історія написання: Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…», тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у роботі Кирило-Мефодіївського братства дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинили появу вірша «Мені однаково, чи буду…». Дана поезія написана під час перебування письменника в казематі у 1847 р.
    Мені однаково, чи буду
    Я жить в Україні, чи ні.
    Чи хто згадає чи забуде
    Мене в снігу на чужині —
    Однаковісінько мені.
    В неволі виріс меж чужими,
    І, неоплаканий своїми,
    В неволі, плачучи, умру.
    І все з собою заберу,
    Малого сліду не покину
    На нашій славній Україні,
    На нашій — не своїй землі.
    І не пом'яне батько з сином,
    Не скаже синові: «Молись,
    Молися, сину, за Вкраїну
    Його замучили колись».
    Мені однаково, чи буде
    Той син молитися, чи ні...
    Та неоднаково мені,
    Як Україну злії люде
    Присплять, лукаві, і в огні
    її, окраденую, збудять... –
    Ох, неоднако мені.