У вересні 1845 року 29 вересня у селі Арсенівка народився відомий драматург Іван Карпович Тобілевіч. В історію він увійшов під псевдонімом Іван Карпенко-Карий, у якому поєдналися ім’я його батька та прізвище улюбленого героя із п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого.
Іван Карпенко-Карий. Фото
Його батько походив із старовинного збіднілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку. Мати була кріпачкою-покоївкою, яку закоханий Карпо Тобілевич викупив у панів Золотницьких. Саме вона, маючи можливість подорожувати з панами Європою і бувати на театральних виставах, закохалася в театр і передала цю любов своїм дітям. Крім Івана Карпенка-Карого її дітьми були Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті – ціла плеяда корифеїв українського театру.
Іван навчався в училищі, закінчив тільки чотири класи, бо родина не мала грошей на освіту хлопця, після чого з 14-ти років він пішов працювати до канцелярії в Єлисаветграді (нині – місто Кропивницький). Загалом служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління – тривала майже два десятиліття.
На початку 1860-х, працюючи в повітовому суді в Бобринці, познайомився з Марком Кропивницьким, разом з яким стали учасниками аматорського театрального гуртка. Тобілевич у цьому гуртку був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. Захоплення Івана сценою було настільки сильним, що юнак ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку-Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі. Але Емський указ 1876 року про заборону української мови поклав край виставам українського аматорського гуртка.
Молодий Іван Тобілевич. 1867 рік. Фото
Після переводу в Єлисаветград Тобілевич захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті.
У 1870 році Іван Тобілевич одружився з Надією Тарковською, рідною сестрою Олександра Тарковського (в майбутньому – учасника народовольчого гуртка, що збирався у будинку Тобілевичів, батька знаменитого поета Арсенія Тарковського і діда всесвітньовідомого кінорежисера Андрія Тарковського). На землі, отриманій у посаг, побудував маєток, який після смерті дружини у 1881 році назвав на її честь хутором «Надія». Нині «Хутір Надія» – державний музей-заповідник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).
Переконання Тобілевича привели його до нелегального українофільського гуртка, який пропагував революційно-визвольні ідеї, розповсюджував заборонену літературу. На засіданнях цього гуртка обговорювалися і перші твори Карпенка-Карого: оповідання «Новобранець» та драма «Бурлака» («Чабан»).
За участь у діяльності гуртка та «допомогу політичним злочинцям» восени 1883 року він був визнаний політично неблагонадійним, звільнений зі служби, а в травні наступного року – висланий на 3 роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції. Незадовго до того він одружується із хористкою трупи Михайла Старицького Софією Дітковською. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.
Навесні 1887 року Карпенку-Карому було дозволено повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 року він перебував на хуторі «Надія» під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 року). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом Панасом Саксаганським, у якій до кінця життя працював як артист, режисер, драматург. Його драматургічна спадщина складається з 18 закінчених п’єс і трьох невеликих уривків, що залишилися в чернетках.
Іван Карпенко-Карий не лише писав драми, але й сам грав у виставах. Фото
До кінця життя продовжував боротися за український театр. У 1897 році на з’їзді сценічних діячів у Москві Панас Саксаганський виголосив з трибуни написану братом записку, де засуджувалися факти утисків та переслідування українського театру. У 1900-1904 створив власну трупу, яка продовжувала традиції Театру корифеїв.
Але у драматурга діагностують рак печінки та селезінки. Карпенко-Карий їде до Берліна, сподіваючись на допомогу німецьких лікарів, однак хвороба бере своє. 15 вересня 1907 року Іван Тобілевич помер у Берліні, згодом його тіло перевезли до України. Похований на кладовищі на хуторі «Надія».
