Проблема мотивації школярів до навчальної діяльності є однією з найактуальніших у сучасній педагогіці. Ця проблема хвилює і педагогічну спільноту, і батьківську громадськість: адже знання – це не матеріальна річ, яку можна механічно перекласти в голову учня. Для того, щоб процес засвоєння знань відбувся, мало бажання навчити і знань педагога (учіння – це ще не навчання), обов’язковою передумовою є пізнавальний інтерес та внутрішнє спонукання з боку учнів, а саме мотивація школярів до навчальної діяльності.

«Криза мотивації є чи не найбільшою перешкодою на шляху змін у шкільній освіті України, – наголошує у своїх дослідженнях доктор педагогічних наук І.П.Підласий. – Мотиви – головні сили, що рухають дидактичний процес. Вони посідають  перше місце серед факторів, що визначають його продуктивність.» 

Вивчення мотивів та мотивації навчальної діяльності є центральною проблемою дидактики і педагогічної психології. На загальнотеоретичному рівні проблеми формування мотивації особистості досліджували у своїх роботах такі психологи і дидакти, як Б. Баєв, Д. Ельконін, Г. Костюк, О. Леонтьєв, І. Підласий, С. Рубінштейн та ін.

До основних понять, які використовуються в психології та педагогіці для пояснення спонукальних моментів у поведінці людини належать стимул, мотив,  мотивація. Поняття стимулу і мотиву не тотожні, але близькі. Стимул ( з лат. «загострена палиця, якою поганяли биків, мулів») є зовнішнім спонуканням активності, рушійною силою до діяльності. Педагогічне стимулювання, як відкрита, динамічна система взаємодіючих і взаємопроникаючих стимулів, є важливим компонентом культури педагога, оскільки від правильності добору стимулів залежить досягнення мети навчально-виховного процесу.

На відміну від стимулу, який є зовнішнім подразником, мотив – це внутрішнє спонукання людини до діяльності з метою задоволення потреб. Мотивація в сучасній психолого-педагогічній науці розглядається як сукупність спонукань, що активізують особистість, а також процес формування мотивів, підтримування її поведінкової активності на певному рівні.

Навчальна мотивація визначається самою освітньою системою, навчальним закладом, де здійснюється навчальна діяльність, організацією педагогічного процесу, суб’єктивними характеристиками учня (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібності, самооцінка, взаємодія з іншими учасниками навчального процесу), суб’єктивними особливостями педагога, зокрема характером ставлення до школяра, специфікою навчального предмета, ставленням батьків до навчальної діяльності дитини. Названі чинники відіграють вирішальну роль, коли ми даємо відповідь на запитання: чому в одному навчальному закладі учні навчаються краще, ніж в іншому; чому в одного педагога школярі на уроці активні, гарно відповідають і отримують високі бали, а в іншого ні; чому одні предмети діти вчать з охотою, а інші «терплять» ( учні – вчителя, а вчитель – учнів).

Згідно з теорією найвідомішого фахівця сучасності з мотивації А.Маслоу, всі мотиви утворюють п’ятирівневу ієрархічну структуру: 1-й рівень – фізіологічні потреби, наступний – потреби безпеки, далі потреби контактів, потреби визнання, потреби самовираження.

У вітчизняній педагогіці послуговуються класифікацією мотивів, в основі якої – цілеспрямування навчального процесу (В. Онищук):

1) соціальні (суспільні) та статусно-позиційні мотиви, пов’язані з різними взаєминами між учасниками педагогічного процесу (учнями між собою, учнями і вчителями, учнями і батьками) та статусом учня в класі: почуття обов’язку, відповідальності перед батьками, учителем, страх перед покаранням, прагнення утвердитися в класі, бажання порадувати батьків, бажання отримувати відмінні оцінки, прагнення заробити винагороду, прагнення не пасти задніх в класному колективі;

2) пізнавальні та емоційно-ціннісні: пізнавальний інтерес, моральні переконання, духовні пріорітети, отримання емоційного задоволення від результатів навчання;

3) професійно-ціннісні та практичні (пов’язані з формуванням готовності старшокласників до професійного самовизначення): бажання добре скласти ЗНО, бажання вступити у вуз, бажання здобути професію, бажання стати  успішним, прагнення матеріального добробуту.

А також, мотиви поділяють на: зовнішні та внутрішні, усвідомлені та неусвідомлені, реальні та ілюзорні. Безумовно, що в ідеалі педагогічний процес повинен опиратися на внутрішні, усвідомлені та реальні мотиви учіння школяра, адже від мотивації учіння залежить його ставлення до навчальної діяльності: позитивне, байдуже чи негативне. (Виступ Ярмолович В.Й. «Навчальна мотивація учнів НВК»).

Виходячи з того, що мотив є складним психічним утворенням, спонукальною причиною дій і вчинків, суто суб’єктивно зумовленою характеристикою особистості, учитель в процесі моделювання мотиваційно-організаційного етапу уроку повинен прогнозувати реальний вплив мотиваторів (пізнавальних інтересів, моральних переконань, духовних пріоритетів тощо) на діяльність учнів, тобто тих психологічних утворень, що визначають прийняття рішення. Однак мотивація навчальної діяльності школярів не обмежується лише рамками мотиваційно-організаційного етапу уроку, установка педагога на підтримку та стимулювання пізнавального інтересу учнів повинна діяти на кожному етапі уроку.

Мотивація навчальної діяльності школярів, для того щоб досягнути поставленого результату, має ґрунтуватися на знаннях педагогом особистості учня, особливостей його емоційно-вольової сфери, дієвих мотивів. Слід зауважити, що прикметною особливістю мотиваційної сфери особистості є те, що домінуючими в ній є один-два мотиви, часто для різних учнів це різні внутрішні спонукання. Мета особистісно зорієнтованого навчання полягає в тому, що вчитель має не лише знати ключові мотиви, які спонукають школярів  до навчальної діяльності, а й так вибудовувати, планувати навчально-виховний процес, щоб ці мотиви запрацювали.

Мотиваційне поле особистості не є чимось сталим і незмінним, його формування і розвиток є складовою розвитку особистості. Слід наголосити, що перші внутрішні спонукання до навчальної діяльності допомагають дітям сформувати ще в дошкільному віці батьки, і часто ключовим мотивом, з яким дитина йде в 1 клас, є пізнавальний інтерес: хочу вчитися, щоб багато знати. Вже в початкових класах цей мотив починає конкурувати, і не завжди успішно з іншими мотивами: страхом перед покаранням, бажанням отримати хорошу оцінку, бажанням бути кращим у класі, прагненням не розчаровувати батьків тощо. Якщо мотивація примусу стає домінуючою серед навчальних мотивів особистості, навчання для дитини перетворюється на тягар, який не хочеться, важко нести і водночас не можна кинути.

Диспозиція навчальних мотивів особистості, як правило, супроводжує усі адаптаційні періоди учня в школі (1,5,10 клас), і від того, наскільки швидко вибудує школяр, за допомогою педагогів і батьків, мотиваційне поле, залежить швидкість і якість адаптаційних процесів, а отже якість навчання.

Дієвим чинником збудження в учнів інтересу до учіння, а значить, й позитивної мотивації навчання, є використання на уроках цікавих матеріалів та способів організації пізнавальної діяльності: «Використовуючи пізнавальний інтерес як засіб педагогічної діяльності, вчитель знаходить і в змісті навчального матеріалу, і в методах його викладання, і в організації діяльності учнів можливості, які захоплюють учнів навчальною працею. Це: актуалізація головних ідей, проблемна форма постановки навчального завдання, експресивні форми мови, захоплюючі досліди, творчі роботи учнів, технічні засоби навчання і т.п.» [1, с. 73–74].

Однак, навчання, як і будь-яка діяльність, ґрунтується не лише на захоплюючому, цікавому, а й на складному, малодоступному. Як вчить народна мудрість, «корінь навчання гіркий, та плоди його солодкі», тому формування мотивації базується не лише на емоціях, почуттях, а й на свідомості школяра. У зв’язку з цим важливо задля формування позитивної мотивації учіння, збудження пізнавальних інтересів, створювати умови, що виховують усвідомлення в учнів потреби.

Процес формування мотивів навчання починається з початкових класів. І майбутнє ставлення дитини до навчання залежить від класовода, його вміння спонукати дитину навчатися із власної волі, з бажанням і радістю. Вчителі початкових класів НВК компетентно й цілеспрямовано формують систему навчальних мотивів школярів, використовуючи інноваційні технології  навчання: ефективним у формуванні навчальної мотивації учнів 1-4 класів є створення на уроках ігрових ситуацій, введення елементів театралізації, дослідно-експериментальної діяльності, використання інформаційно-комунікаційних технологій, особистісно орієнтованих  методів і прийомів навчальної діяльності, створення ситуації успіху.

Однак хвилює те, що порівняно з минулими роками навіть в учнів початкових класів упав інтерес до вивчення окремих предметів, знизився загальний рівень навчальних досягнень учнів.

Порівнюючи якість навчальних досягнень учнів НВК за останні три роки, слід відмітити, що відсоток учнів з високим рівнем навчальних досягнень залишається на тому ж рівні. Значно зменшилась частина учнів, які мають достатній рівень, і , навпаки, зросла частина учнів , які досягли середнього рівня навчальних досягнень.

Більшість опитаних учнів хотіли б, аби вчителі проводили уроки за сучасними методиками. З метою формування позитивних мотивів навчальної діяльності вчителі школи використовують словесні, наочні і практичні, репродуктивні і пошукові, індуктивні і дедуктивні методи навчальної роботи. Роботи дослідно-експериментального, проблемно-пошукового характеру  також виступають в ролі мотивів активної навчальної діяльності. Кожен із названих вище методів організації навчально-пізнавальної діяльності є не тільки інформаційно-навчаючим, а й мотиваційним.

Робота в парах або в групах. Діти обговорюють, зіставляють, звіряють,  оцінюють та коригують, співвідносять свої  досягнення з  успіхами інших, дають самооцінку своїм діям. Відбувається соціалізація учня. Виступ від імені групи є відповідальним та почесним,  дозволяє учневі самореалізуватися. У невстигаючого  учня виникає  інформаційний запит, загострюється потреба у знаннях.

Важливу роль у мотивації навчання виконують методи емоційного стимулювання учнів, які у процесі навчання створюють ситуацію емоційно-моральних переживань. Так, вивчаючи творчість письменників української та зарубіжної літератури, проводячи міжпредметні зв’язки, учителі так добирають зміст матеріалу, приклади і факти, так їх розкривають, щоб викликають в учнів почуття співпереживання, емоційного піднесення та ін.

Емоційні уривки з текстів, ілюстрації, емоційна розповідь учителів – це прийоми реалізації мотиву створення емоційних переживань у навчанні. Одним із прийомів емоційного мотивування навчання є створення ситуації захопленості, тобто введення до навчального процесу захоплюючих прикладів, дослідів, парадоксальних фактів на уроках хімії, фізики, біології. Підвищений інтерес в учнів викликає аналіз першоджерел, у яких розкривається життя і діяльність видатних учених, громадських діячів. Наприклад, на уроках історії використання фактів із життя українських гетьманів та інших діячів не тільки зацікавлює учнів, а й викликає позитивне ставлення до предмета і теми, яка вивчається. Для створення емоційних ситуацій під час проведення уроків велике значення мають художність та емоційність мови вчителя. Без емоційності мова вчителя є тільки інформативно корисною, але, на жаль, вона не стає позитивним методом активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Для формування навчальних мотивів велике значення має використання ситуацій пізнавальної новизни, пізнавальних ігор, навчальних дискусій, пізнавальних суперечностей, використання різноманітних аналогій, створення ситуацій успіху тощо. Тому багато вчителів уміло застосовує методи боротьби різних наукових поглядів з тієї чи іншої проблеми. Звідси учні старших класів порівнюють різні підходи до вивчення понять з фізики, з біології, географії. Залучення учнів до ситуацій навчальних дискусій поглиблює їхні знання з окремих питань і на цьому ґрунті викликає нову хвилю інтересу до навчання. Часто вчителі спеціально організовують на уроках навчальні дискусії. Звичайно, учні не завжди висловлюють кінцеве рішення про істинність тієї чи іншої точки зору, але в них з’являється інтерес до глибшого вивчення цих питань. Найкраще проводити навчальні дискусії під час активного повторення матеріалу, коли учні вже володіють достатнім запасом інформації. Як метод мотивації всім учителям потрібно використовувати аналіз життєвих ситуацій. Цей метод безпосередньо мотивує навчання за рахунок максимально ймовірної конкретизації знань, тісного зв’язку з особистісною вагомістю для учня і його оточення.

Одним із найдієвіших методів мотивації навчання для учнів з низьким рівнем навчальних досягнень має бути створення на уроці ситуації успіху. Тому вчителям потрібно добирати для учнів посильні завдання, оцінювати їхнє виконання, під час цього слід забезпечувати належний мікроклімат, у якому учень позбувся би почуття невпевненості та страху.

Оцінка. Вона повинна бути справедливою, доцільною, доречною. Десь у глибині душі більшість дітей прагне навчатися добре. Ніхто не протестує проти добрих оцінок, їх не оскаржують. Невисока ж, але об’єктивна оцінка може примусити дитину краще вивчити навчальний матеріал. Неадекватна оцінка створює відчуття лицемірства, несправедливості і призводить до негативних результатів. Схвальні оцінювальні судження вчителя викликають в учнів позитивні емоції. Часто оцінка відіграє роль вольового мотиву, проте говорити про її стимулююче значення можна тільки тоді, коли вона викликає в учня бажання поглибити знання, формує у нього вольові риси характеру. Дієвість оцінювання значною мірою залежить від його своєчасності та коментування його педагогом, бо гуманізація освіти вимагає, щоб навчання було вільним від тиску на учнів, психологічного дискомфорту, породженого необ’єктивним оцінюванням.

Гумористичні відступи. Доречний жарт, веселе оповідання, невеликий  розіграш – все це сприяє розрядженню обстановки, стимулює подальшу роботу. Якщо вчитель жартує, значить, у такий спосіб він виявляє повагу до учнів, підкріплюючи їхню самоповагу.

Чергування різних видів діяльності (більш напружених розумових дій  та короткочасних розслаблень, та ж фізкультхвилинка, наприклад).

Ставлення до особи учня з повагою, визнання його ділових та особистих якостей. Довіра до учнів, надання педагогічно виправданої свободи.

Проте використовувати тільки мотиви пізнавального інтересу – недостатньо. Особливо важливо, щоб учителі розвивали в учнів мотиви обов’язку і відповідальності у навчанні. У цьому разі вони намагатимуться перемогти всі ймовірні труднощі, відчуватимуть радість від цих перемог, навіть з тих предметів, до яких не мають безпосереднього інтересу.

У цьому полягає органічний зв’язок мотивів обов’язку та інтересу, про які слід пам’ятати кожному вчителю і не протиставляти їх між собою. Таким чином, формувати в учнів мотиви обов’язку і відповідальності необхідно на основі методів пояснення суспільного й індивідуального значення навчання, похвали за успішне й добросовісне виконання обов’язків, професійно-ціннісного мотивування.

Мотивація є особливо важливим і специфічним компонентом навчальної діяльності, через реалізацію і за допомогою якого можливе формування навчальної діяльності школярів у цілому.

Через мотивацію педагогічні цілі швидше перетворюються на психічні цілі учнів; через зміст формується певне ставлення учнів до навчального предмета й усвідомлюється його ціннісна значущість для особистісного, у тому числі інтелектуального, розвитку дитини; за допомогою функцій засобів, що спонукають, у педагогічній комунікації актуалізуються й освоюються навчальні ситуації; систематичний контроль навчальної діяльності та його результати використовуються для формування відповідальності та прийняття коригувальних рішень.